Жорж Сіменон - Люди навпроти

Невже Соня так і не обернеться? Аділь-бей уважно стежив за її рухами. Він відійшов углиб кімнати й чекав. Мимовільний порух її голови — Аділь-бей помітив його, незважаючи на відстань, підказав йому, що за мить дівчина обернеться…

Справді, вона обернулася з напханим ротом. Спочатку Соня Аділь-бея навіть не завважила. Вона провела поглядом по порожньому столі, і в її очах застиг подив: «Як, ви не їсте?!»

Це тривало секунди дві, а потім на вікно консульства вслід за Сонею подивився і її брат. І знову засміялась його дружина. Врешті Аділь-бей вийшов зі свого сховку й зачинив вікно.

Він почував себе приниженим, зневаженим. Недовірливо подивився Аділь-бей, неначе на когось чужого, на себе в дзеркало. Було схоже на те, що він справді захворів.

Аділь-бей вирішив терміново написати до Стамбула листа з проханням надіслати йому бромового настою.

Згодом Аділь-бей часто згадував ту мить, коли Соня обернулася, шукаючи його очима, і знову взялася до їжі, а її брат та невістка також поглянули на його вікно: він — незворушний, вона — не стримуючи сміху. Справді, та мить виявилася ніби кінцем однієї епохи в його житті й початком іншої. Але тоді консул цього ще не знав — його дратувало те, що злива так довго не пускається.

Бажання працювати він не мав і, коли Соня повернулася, так і не вийшов зі своєї кімнати. Сидячи на ліжку, Аділь-бей сподівався, що в секретарки виникне до нього якесь запитання. Але запитань, очевидно, не виникало. Нарешті годині о четвертій він устав, зачесав чуба й вийшов до кабінету.

— Ви спали? — спитала Соня.

— Ні.

Аділь-бей одразу ж відчув: щось не так, тільки не розумів, що саме. Сидячи за столом і спостерігаючи, як дівчина працює, він запитував себе, чому в нього такий набурмосений вигляд.

Певно, тому, що в Соні, навпаки, був вигляд веселий, навіть дуже веселий, хоч це й не впадало у вічі. Записуючи щось, вона як завжди, мала личко старанної дитини. Та веселість відбивалася в її очах. Коли Соня підводила голову, було видно, як з-під він зблискують золотаві іскорки. Досі Аділь-бей не помічав у неї цієї веселості, що вихоплювалася десь із глибини. Соня не сміялася з речей чи людей — вона їм усміхалась. Усміхалася вона й Аділь-беєві… Щоб якось упоратися зі своїм настроєм, він вийшов до кімнати. Аділь-бей виходив і повертався до кабінету тричі чи й більше. І щоразу він, дивлячись на худеньку бліду шию, що виростала над комірцем чорної сукні, на тонку руку, намагався знову вгледіти в Сониному погляді ті веселі іскорки.

О п'ятій Соня підвелася й почала складати папери. До цієї хвилини вони не перемовилися й словом. О пів на шосту Соня, як завжди, вдягла капелюшка, але перед тим, як вийти, просто й спокійно обернулася й глянула на Аділь-бея.

Вона розуміла, що зараз станеться.

Аділь-бей підійшов до неї сором'язливо, але рішуче. Він знову почувався нещасним. Хотілося взяти Соню за плечі й відвести від вікна, як уранці.

— Послухайте, Соню…

Дівчина трималася дуже прямо; затиснувши в обох руках сумочку, вона ще більше стала схожою на дитину.

— Вам справді це так потрібно? — І таким самим голосом, вже простягаючи руку до дверей, додала: — Чекайте на мене ввечері. Не вмикайте світла.

Аділь-бей бачив з вікна, як вона поверталася з пляжу, як вечеряла з братом і невісткою. Вони засвітили світло й запнули вікно фіранками. А в темному консульстві все снував по кімнатах Аділь-бей, час від часу сідав, потім знову підводився й блукав у темряві далі.

Соня таки прийшла. Він упізнав її кроки. Перед тим, як причинити за собою двері, вона ще раз визирнула в коридор. Аділь-бей бачив лише світлі плями її обличчя, шиї та рук. У вікні навпроти все ще горіло світло. З високого неба раптом зірвалися рясні краплі — почалася злива.

Аділь-бей мовчав, навіть не ворушився. Соня скинула капелюшка, поставила на стіл сумочку й підійшла до нього.

— Ось і я.

Скільки разів вона приходила отак за ці два тижні? Може, з десяток? В Аділь-бея вже з'явилася звичка спостерігати, як вона збирається наприкінці робочого дня додому. На його запитання Соня відповідала «так» або «ні» з однаковою усмішкою. І коли вона казала «ні», то ніякі умовляння не допомагали. Це було таки «ні».

Соня приходила, коли було вже темно, і йшла, коли її брат відступав од вікна, де мав звичку курити перед сном.

Першого вечора хтось раптом постукав у двері. Вони завмерли, чекаючи, поки кроки віддаляться. Згодом подзвонив телефон, але Соня не дозволила Аділь-беєві взяти трубку. Незважаючи на дощ, вікна навпроти стояли відчинені. Дружина Коліна вже лягла, а господар залишився подихати повітрям. Обидві пари були дуже близько одна від одної, але Соня залишалася цілком спокійною — такою спокійною, що Аділь-бей навіть запитував себе, навіщо вона взагалі прийшла.

Сам він увесь тремтів, коли обіймав її й скидав чорну сукню, яка прикривала ще не зовсім розвинені форми, позбавлене будь-якого кокетства чи пристрасті тіло.

— Чому ви такий схвильований?

Очі її були зовсім близько. Дівчина дивилася на нього з цікавістю. Здавалося, вона щось обмірковує.

— Смішна ви людина!

Вона сказала це, скидаючи туфлі. Аділь-беєві хотілося притиснутись обличчям до холодної віконної шибки.

Тепер, через два тижні, чи став він розуміти її краще, ніж колись? Щасливішим він став чи, може, нещаснішим? Він любив дивитись, як старанно й спокійно Соня працює, але жодного внутрішнього зв'язку між ними так і не з'явилося.

Аділь-бей спостерігав, як Соня сидить за обіднім столом у кімнаті навпроти. Стежив він і за Коліним та його дружиною. Їхня поведінка бентежила його. Невже вони нічого не знають? Чому Колін і далі дивиться на консульство так само байдуже?

Аділь-бей хотів перейти із Сонею на «ти», але це йому не вдалося. Навіть тримаючи