Жорж Сіменон - Люди навпроти

її в обіймах, він не міг скинути зі свого обличчя сумний вираз.

— Що це з вами? — питала Соня, всміхаючись.

А що, власне, з ним? Соня була поруч, однак він страждав через марні спроби зав'язати з нею якісь справді близькі взаємини.

— Ви не кохаєте мене, Соню.

— Це залежить від того, що називати коханням.

Соня бувала ніжна, часом навіть пестила його. Аділь-бей удень-майже нікуди не виходив.

Одного ранку годині о десятій несподівано з'явилася Нейла Амар.

— Оце так ви приходите до мене в гості?!

В кабінеті були відвідувачі. Аділь-бей зніяковів і подивився на Соню. Вона перестала писати і поглядом показала спершу на гостю, потім на двері.

— Адже ви знаєте, що мій чоловік повертається аж наступного тижня!

— Це часом не ви намагалися дзвонити мені серед ночі?

— Ні. Але погодьтеся, я мала підстави чекати від вас якоїсь звістки!

— Тоді хто ж то дзвонив, хто стукав у двері?

— Я не знаю, що з вами, Аділю, але бачу, що ви змінилися. — Нейла скинула капелюшка, рукавички й подивилася на себе в дзеркало. — Що ви робили весь цей час?

— Нічого.

— Ви й не поцілуєте мене?

Там, за дверима, Соня вислуховувала відвідувачів. Персіянка, дуже невдоволена, пішла аж через дві години. Вони майже посварилися.

— Признайтеся, вам про мене щось наговорили?

— Слово честі…

— З ким ви зустрічалися?

— Ні з ким.

— Однак вас бачили в барі.

— Так, я був там один раз.

Коли Нейла проходила через приймальню, Соня навіть не глянула в її бік. Аділь-бей знову сів на своє місце. Секретарка показала йому на відвідувача, чоловіка з піратським обличчям, що сидів у кутку.

— Він бажає розмовляти з вами особисто.

— Прошу! — сказав консул.

— Але аж тоді, як ви закінчите з рештою відвідувачів. Соня, як завжди, щось занотовувала.

— Зараз твоя черга.

Але чоловік промовисто зиркнув на дівчину й загорлав по-турецькому:

— Ви гадаєте, я можу тут говорити спокійно?!

Соня зрозуміла і вдала, ніби підводиться, чекаючи наказу.

— Залишайтесь. А ти можеш говорити вільно.

Тоді чоловік дістав із-за пазухи засмальцьовані папери й простяг їх Аділь-беєві.

— Це твій паспорт?

— Ні. Це паспорт одного чоловіка, який помер. Перед смертю він сказав: «Якщо зі мною станеться нещастя, віднеси папери в консульство, щоб повідомили сестрі, вона живе в Ізмірі».

Соня, мабуть, зрозуміла, що нотаток робити не слід, і скористалася цією перервою для того, щоб упорядкувати свої папери.

— Поясни.

Чоловік підійшов до дверей, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не підслуховує.

— Я проводив шістьох чоловік гірською стежкою. Коли ми майже прийшли, згори почали по нас стріляти, й один із шістьох залишився там.

— Ти багатьом так допомагаєш?

Чоловік нічого не відповів, тільки взяв хутряну шапку і, уже виходячи, гримнув:

— Ви зробите з паперами все, що треба?!

Настала обідня перерва, кабінет спорожнів. Соня саме надягала капелюшка.

— Ви не сердитесь?

— А чому я маю сердитись?

— Через ту жінку…

— Ви не могли повестися інакше. Я хочу попросити у вас дозволу не приходити сьогодні по обіді. До нас у порт прибуває ескадра…

— Гаразд.

Хіба можна її поцілувати чи казати їй ніжні слова, коли вона тримається так офіційно? До того ж він не міг забути про чоловіка, який щойно пішов із консульства, а також Нейлу, чиї парфуми все ще відчувалися в повітрі, псуючи йому настрій.

— До завтра, Аділь-бею.

— До завтра.

Пополудні натовп просто-таки жбурляв його з вулиці на вулицю, наче якусь непотрібну річ. Про свято цього дня Аділь-бей нічого не знав. Вийшовши на вулицю, він одразу наткнувся на кінних міліціонерів, що перегородили прохід. Консул звернув на іншу вулицю. Уздовж тротуарів вишикувалися шеренги цікавих, на всіх будинках маяли червоні прапори, через вулицю були натягнуті гасла. Де-не-де під самими дахами висіли неймовірно, просто відразливо великі портрети Сталіна.

Там, де вже можна було розгледіти щось схоже на колону, кінні міліціонери з нагаями в руках мовчки відтісняли людей набік. Аділь-бей опинивсь у якомусь підворітті. Він майже нічого не бачив: люди простували шеренгами, несучи прапори, гасла, транспаранти з профілем Леніна. Йшли музиканти, потім — моряки в білих куртках із синіми комірами; довгі стрічки з безкозирок спадали їм на плечі.

Ніхто не кричав, ніхто не говорив, у загальній тиші чути було тільки музику.

Колона пройшла, і зчинилась якась метушня. Всі цікаві кинулися в один бік. Здалеку Аділь-бей побачив прикрашену червоним оксамитом сцену. Але натовп знову підхопив його й поніс до моря.

Поруч з іноземними суднами стояло п'ять військових кораблів. Зірки на бортах відбивались у блискучій воді. На фасаді будинку профспілок кілька юнаків закінчували розвішувати лампочки, які утворювали величезний напис.

Аділь-бей аж здригнувся, почувши зовсім поруч автомобільний сигнал. Він навіть відскочив убік, а Джон, що сидів за кермом, пригальмував і зареготав, як навіжений.

— Ну як?

Американець був розчервонілий, неохайно одягнений.

— Вам куди? Сідайте, підвезу! — Джон відчинив дверцята, й Аділь-бей не зважився відмовитись.

— Вас не запросили на бенкет? Вони дають великий обід на честь офіцерів флоту.

Ніколи не можна було сказати напевно — глузує Джон чи говорить серйозно.

— А для початку одного вбивають…

— Кого — одного?

— Якогось типа. Це сталося поруч із моїм будинком, на подвір'ї казарм «гепеу». Годині о другій туди привели чоловіка. Вигляд він мав геть отупілий. Його поставили до стіни і всадили в