Жорж Сіменон - Люди навпроти

нього кілька куль. То був нібито якийсь горянин, що знав стежки через кордон і показував їх…

Вони під'їхали до переробного заводу.

— Куди вас відвезти?

— Я вийду тут.

Аділь-бей був геть блідий. Хвилину він нерішуче мовчав, потім запитав:

— Той чоловік мав вуса?

— Ага, такі гарні, пишні вуса — як у ваших селян.

— Дякую.

— А як там Нейла?

Та Аділь-бей уже нічого не чув. Він швидко попростував під гарячим сонцем геть. У голові в нього гуло від спеки. Вулицю знову перекрили, та він, поблукавши трохи, все ж таки дістався до будинку, де його звичайно приймав службовець іноземного відділу. Двері стояли відчинені, всередині все було також відчинене. Але марно він заглядав до кабінетів — ніде ні душі.

Коли Аділь-бей знов опинився на вулиці, святкова церемонія вже закінчувалася, й натовп, змішавшись із моряками, рушив до міста. Моряки йшли по троє-четверо, у них були поголені потилиці й рожеві обличчя; загалом вони мали вигляд добре нагодованих людей.

Це були переважно біляві, високі, широкоплечі, трохи гладкуваті хлопці з півночі — мабуть, із Балтики; вони радісно всміхалися місту, прапорам і гаслам. Відчувалося, що це — справді свято. Поруч із деякими моряками вже йшли дівчата в білих сукнях — мабуть, робітниці з порту чи з нафтопереробного заводу. Аділь-бей шукав Соню. Він навіть повернувся до консульства, щоб переконатися, що вдома її нема. Вікна в Коліних були зачинені.

Він швидко подався вулицею і за кілька хвилин уже дзвонив у двері італійського консульства.

— Передайте мою візитну картку пані Панделлі.

З тераси долинав гамір. Слуга запросив Аділь-бея ввійти. Пані Панделлі зустріла його сама. Вона була така доброзичлива й щира, неначе ніяких непорозумінь між ними й не сталося. І навіть сам Панделлі у кремовому костюмі підвівся йому назустріч із крісла, де, як завжди, сидів розвалившись. А чийсь солодкавий голос спитав:

— А я? Зі мною не вітаєтесь?..

То була Нейла. Вона хрумтіла печиво.

— Ви так довго на нас гнівалися! — промовив Панделлі без іронії в голосі.

Тераса була залита сонцем. Як і минулого разу, подавали чай. На балконі Аділь-бей помітив вивішені поруч італійський та радянський прапори.

— Ви теж прикрашаєте фасад? — здивувався він.

— Робити це стало необхідно відтоді, як італійський уряд визнав Радянську владу. А ви?

— Не знаю… Я прийшов спитати…

— Чаю чи лимонаду? — запропонувала пані Панделлі. Її плечі вже помітно засмагли на південному сонці.

— Дякую. Здається, сьогодні вбили чоловіка, одного з моїх відвідувачів. Він побував у мене вранці.

Панделлі закурив дорогу сигарету і з байдужим виглядом пустив дим.

— А про що ви хочете дізнатися?

— Передусім, чи це правда. А потім…

Панделлі натис на кнопку дзвінка. Увійшов службовець в окулярах у черепаховій оправі. Консул щось сказав йому по-італійському. Службовець швидко глянув на Аділь-бея й кивнув головою.

— Так, це правда, — сказав консул. — Його арештували на вокзалі, він чекав там на тифліський поїзд.

— Сідайте, прошу вас, — наполягала пані Панделлі.

Аділь-бей машинально сів, але заспокоїтися не зміг. Він просто не йняв віри. Коли службовець в окулярах вийшов, Аділь-бей тривожно роззирнувся й промовив:

— Вранці він признався мені, що допомагав переходити кордон тим, що хотіли дістатися до Туреччини.

— І що ж?

— Він сказав про це тільки мені.

— Ви були самі?

— Так. Правда, в кабінеті ще сиділа моя секретарка…

Нейла вибухнула сміхом.

— Сестра начальника морського «гепеу»! — кинула вона.

Панделлі знизав плечима:

— Чого ж ви хочете від мене?

— Як ви гадаєте, за ним могли слідкувати вже тоді?

— Ні.

— Чому?

— Тому що в такому разі він не зміг би побувати у вас.

— Чому ви не берете тістечка, Аділь-бею?

— Дякую, мадам. Вибачте мені, але я вперше…

— Що ви знаєте про того розстріляного? — зітхнув Панделлі. — Щомісяця, нещасний мій друже, тут зникають люди, які жили поруч. І ви гадаєте, цим хтось переймається? Навіть батько, на очах у якого заарештовують сина, не наважується спитати, за що!

— А що б зробили ви на моєму місці?

— Нічого. Чоловік уже мертвий, чи не так? Будьте люб'язні, наскільки це можливо, зі своєю секретаркою, а всю цю історію забудьте.

Тим часом Нейла уважно вивчала Аділь-бея.

— Очевидно, наш друг був із нею аж надто люб'язний, — промовила нарешті вона, злостиво посміхаючись.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що вона досить тендітненька і що я вперше в житті зустрічаю російську секретарку, яка дбає про господарство свого шефа.

Панделлі всміхнувся крізь сигаретний дим.

— Не дратуйте Аділь-бея, — сказала його дружина. — Ви ж знаєте, він не любить жартів.

— В кожному разі, — додала Нейла, — якщо це не жарт, то це ще не скінчилося.

— Знаєте, що вам слід зробити передусім? — Тепер Панделлі говорив без іронії. Схоже було на те, що він сприймає ситуацію серйозно. — Ідіть до себе й вивісьте червоний прапор.

— Спасибі за пораду. Прошу пробачення за мій візит.

— Що ви, що ви! У цьому домі на вас завжди чекають!

Але, опинившись на тротуарі, Аділь-бей почув вибух Нейлиного сміху, а потім — приглушений голос Панделлі: «Тихо, він може почути!» — «Що мені до того!» — заперечила Нейла.

Кінна міліція поверталася з демонстрації. Вершники їхали клусом, і вузькі вулички аж здригалися від тупоту копит. Матроси з блакитними комірами, дівчата в білому — всі йшли до порту, й Аділь-бей мусив пробиватися крізь натовп, щоб почепити в себе червоний прапор.

Цього