Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Цар нахилив смолоскип і підпалив їй волосся. Сморід наповнив склеп.

Амазонка мовчала.

Смолоскип спалив їй вухо, розпечена смола капала на свіжі рани, шкіра на скроні почорніла, обвуглилась.

Амазонка тільки хрипко дихала й напружувала вузлуваті м’язи, тверді та виразні, немов чоловічі. На її шкірі Фарнак побачив давні зарослі рубці та подряпини від зброї. Жінка була войовницею.

— Вони ніколи нічого не кажуть, — підтвердив товмач.

— Застосуйте змій, — наказав цар і дав знак катам.

Кати розкрутили мотузки. Четверо солдатів тримали полонянку, не даючи їй хвицнути ката. Принесли горщик зі зміями, а дикунці розвели ноги. Коли змія довжиною в два лікті влізла до її тіла, в амазонки почалися корчі. Її співплемінниця почала вити. Завивала вона горлом, страшно, немов через неї виходив біль стривожених підземних духів. Товмач молився. Спімен витягнув обереги.

— Вона кличе свою богиню, — прошепотів товмач.

— Звідки ти знаєш? — спитав цар.

— Я чув це виття на півночі, у Скіфейських горах, коли був малим. Вона закликає свою богиню до помсти.

— Яке ім’я в тої богині?

— Її ім’я заборонено вимовляти. Скіфські жінки вкриваються чорними прищами, лише зачувши її ім’я, — відповідав товмач, не відводячи погляду від молодшої амазонки, яка вмирала у страшних судомах. — Її храм стоїть в очеретах на березі Танаїсу. Там приносять людські жертви. Чоловіків і хлопців, з якими парувалися амазонки. Їм кам’яними ножами відрізають фалоси і залишають зв’язаними. Вони стікають кров’ю перед вівтарем, над яким височіє велетенська подоба хижої комахи. Їхня богиня ненавидить чоловіків. Це могутня богиня.

— Ти знаєш її ім’я?

Товмач заперечно хитнув головою.

Молодша амазонка коротко скрикнула й померла. Обличчя старшої набрякло кров’ю, очі вирячилися. Виття перейшло у хрип.

Цар відібрав в охоронця меч, підійшов до полоненої і відтяв їй голову. Всі сущі у підземеллі полегшено зітхнули.

Коли вони виходили на мол, то на сходах зустріли старого воїна, що плакав.

— Це Полемонів брат, — прошепотів цареві Спімен, — напевно, Полемон помер.

Фарнак возніс молитву до Сонцесяйного Мітри. Він твердо вирішив не виходити на битву з кочовиками до підходу мідійців.

«Дякую тобі, Велика Мати, — прошепотіла Арата, виринаючи з видіння. — Дякую за те, що показала мені силу і вірність мого предка, святої войовниці Капаутаки. Я знаю, Велика Мати, що ти зробила це не випадково. Що цим видінням ти наказуєш мені бути достойною святості Капаутаки і подруги її Сінкаштри[22], котрі незламністю своєю принизили царя-відступника. Я виконаю твій наказ, о Володарко Ночі!»

Войовниця вихаркнула гіркоту разом із залишками волхвинного гриба, припасувала до одягу зброю, розсунула маскування й випірнула з барлогу у передсвітанкову темряву.

[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ятисотий рік від перемоги гуннів над аланами, у двісті шістдесят дев’яте літо від спалення аварами Хорсового капища на Хортиці, у двадцятий рік по смерті імператора Феофіла, батька Михаїла, у третій рік після походу Людовіка проти ободритів, наступного року після Довгої зими і Кривавого снігу, коли франки вибрали очі в князя Ростислава Моравського]

— Ми заблукали? — врешті-решт не витримала Риска. Утікачки вже півгодини як вийшли на західний схил гори, що формою нагадувала ведмеже вухо. Звідси мав би відкритись вид на закинуте гірське городище. Проте в долині та на протилежному схилі не проглядалося жодних його ознак. Лише борзий потік біг скелястим ложем та всотувала сонячні промені темно-зелена лісова ковдра, ледь помережана старими згарищами та вітровалами.

— У Спірки питай, — насупилась Доброслава, — це ж вона в нас найкраща розвідниця.

— Он де воно, — не зовсім впевнено кивнула на протилежну гору Спірка. — Минулого року я саме там бачила городище. Якщо не зволікати, то ще до темряви дійдемо.

— Ніхто й не зволікає. — Доброслава зісковзнула з плаского каменя. — Ніхто не хоче ще одну ніч провести на деревах, правда ж?

— Нехай Пековим прутнем поклянеться, що бачила там городище. — Руда недобре глянула на «найкращу розвідницю». — Учора вона казала, що городище на цій горі. Те саме казала: я бачила, я бачила.

— Поклянись, — звеліла Спірці Доброслава.

— А вам від того легше стане?

Онука Горана з недобрим здивуванням глянула на Спірославу. Це щось нове. Не поклали такого боги, щоби смердичка з і Лугового кінця запитувала щось дурне у відповідь на вимогу дитини боярської. Нехай усі вони тут відступниці, проте поконів крові Сили не відміняли. І Тур Обойріг тому свідок.

Боярська вдача вимагала негайного покарання зухвалої родовички, але Доброслава стрималась. Не на часі. Спірка була найсильнішою і найспритнішою із трьох дівчат. Вона найкраще знала тутешні гори та військові звичаї верховинних жителів. Сварка з нею могла вилізти боком усьому їхньому загонові.

Тому онука Горана свиснула Навці й мовчки рушила униз, до потоку. Собака побігла за Доброславою, випередила її й першою застрибала кам’янистим, порослим червонуватими кущами, схилом. Спуск виявився крутим, крихким, дрібні камінці вилітали з-під ніг, дівчата збігали все швидше й швидше, дряпаючи колючками одяг і руки. Однієї миті Спірка опинилась якраз перед Доброславою. Можна було сильним ударом в спину відправити її на