Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

нависало небо кольору в’яленої яловичини, важке м’ясне небо Меотїї. Зірки на цьому небі були північними — тьмяними. Вони світили негострим світлом, немов очі дурних небесних биків. Скіфські вогнища вкрили степ так, щоби військо здавалося втричі більшим. Цар посміхнувся цій витівці. Молоді ватажки кочовиків Самг і Артап діяли так, як навчили радники, сивовусі стольники їхнього батька. А радники завжди радять завіти минулого. Минулих скіфів понтійці завжди перемагали, а завтра переможуть теперішніх.

Тим вірнішою буде їхня поразка, чим скоріше на допомогу Фарнакові підійде могутня мідійська кіннота. Скіфи все ще не знають про неї і сподіваються на успішність облоги. Син Мітридата уявив, як заковані в залізо мідійські вершники на панцирних конях вириваються із засідки, немов дика зграя Німрода, зминають фланги скіфського війська, стоптують вершників, толочать шкіряні кібітки з писклявим поріддям, намотують на підкови і списи кишки розчавлених степовиків.

Він так захопився своїми мріями, що не почув Спіменового шепотіння. Вірний раб прихилився до царевого вуха, дихання розривало слова, і Фарнак наказав:

— Говори голосніше!

— Воїни Перісада зловили двох амазонок, володарю, — повідомив раб, відступивши. — Вони страшні і мовчать.

— Звідки тут амазонки?

— Перісад каже, що з кібітками Самга прийшли комонні амазонки з далеких степів, з племен Чорної Матері.

— Багато?

— Кілька сотень. Але в бою вони такі небезпечні, як македонські арґіроспіди.

Арґіроспіди. Ані Фарнак, ані його батько, ані дід не зустрічали арґіроспідів — «срібнощитних» гвардійців давніх македонських царів. Але кожній дитині були відомі легенди та перекази про лютих і непереможних ветеранів Олександра, які перед боєм пили священний напій, скаженіли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де інші не сподівалися навіть на гідний відступ.

— Вони теж п’ють отой… напій? — спитав цар.

— Так казали мені колись старші люди з Фанаґорії. А ще амазонки дають напій коням, і ті стають ласими до людського м’яса.

Фарнак вирішив, що все треба перевірити самому. Батько вчив його не довіряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Він ще не встиг виголосити розпоряджень, коли, тямущий раб повідомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосі, а кати чекають напоготові. Цар звелів принести смолоскипи і викликати товмачів. Спімен побіг до шатра і приніс йому легкого панцира.

— Навіщо?

— Мій володарю, — вклонився раб, — ці войовничі жінки гнучкі та сильні. Вони володіють небезпечними бойовими таємницями. Навіть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемонові шию. Лікар не впевнений, чи він виживе.

Фарнак згадав Полемона — дужого ветерана нескінченних Мітридатових війн, сотника охоронців з голеною головою і руками, схожими на переплетене коріння дуба. Воїна, здатного кілька діб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою і дозволив Спіменові одягти на нього броні.

— Полемон допитував амазонку? — спитав Фарнак, коли сталеве, підбите шкірою, кольє огорнуло його шию, і відразу пошкодував, що спитав. Раб міг зрозуміти це запитання як ознаку остраху.

— Полемон після допитів хотів насолодитися її тілом.

Цар засміявся. Але в його реготі Спімен не почув зухвалості. У супроводі царських охоронців вони залишили платформу, проминули казарми, стійла, майданчики з похідними шатрами і вийшли на нижню терасу портового молу.

— Вона брудна, мов тварина, — зауважив раб, намагаючись не відставати від широких кроків царя, — але ж наш Полемон не гребував навіть козами… Кати після допитів продавали йому і його братові красивих полонених. За гроші або за вино… Потім брати самі ламали їм шиї.

У кам’яному мурі охорона відкрила рясно оковані двері. Вузькі сходи вели вниз, у темряву. Звідти тхнуло водоростями, прокислим вином і пліснявою.

— Я чув, — сказав на порозі льоху Фарнак, — що давній боспорський цар Аргонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою і брудною тварюкою?

— Давні царі, — відповів Спімен, запалюючи царський смолоскип, — жили не в містах, але у простоті. Серед підданців-скотарів. Такий, як той Аргонакт, міг і не вважати амазонку хижою. Тоді ж, як переконують нас філософи, була Золота доба.

Підземелля зустріло царя щурячим шурхотом і стишеним плюскотом моря. Вузький прохід був на дві стопи від підлоги залитий водою. Оксамитові чобітки царя відразу змокли. Охоронці відчинили ще одні двері. У великій кімнаті з низькою стелею Фарнак побачив двох полонених амазонок. Вони були худими, цибатими, у шкіряному лахмітті. Криваві сліди допитів укривали їх з голови до ніг. Очі заплющені, дихання не чути. Солдати Перісада безжально прикрутили полонянок до дерев’яних колод корабельним мотуззям. Тепер їхні кінцівки посиніли від застою крові. В роти полонянкам кати вставили дерев’яні розчепіри. Це додавало амазонкам нелюдського й зловісного вигляду. Фарнак наблизив до полонянок свій смолоскип, щоби подивитися на знамениту ознаку приналежності до племені войовничих жінок — випалені груди.

— Дійсно, вони випалені! — сказав цар.

— Обережно, володарю, — прошепотів Спімен.

Одна з амазонок — старша на вигляд — розплющила очі й сіпнулася в бік царя. Її тіло, скручене мотузками, напнулося, немов вилиця лука. Скрипнуло дерево. Охоронець приставив до горла дикунки гостряк римського меча.

Фарнак дав йому знак, і той підняв лезо. За другим знаком царя солдати витягли з рота воїтельки розчепіру. Амазонка хотіла плюнути в сина Мітридата, але не змогла: кривава слина лише збігла з роздертих губ.

— Цій ми видерли язика й повиламували усі зуби, — сказав товмач.

Цар несхвально подивився на нього.

— Вона вкусила Полемона, — пояснив товмач.

Фарнак показав на молодшу амазонку. Їй теж звільнили рот.

— Як тебе звати? — спитав цар. Товмач переклав варварською. Звуки степової мови були різкими, немов удари копит по камінню.

Амазонка