Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

покорм вертким річковим мулявкам, проте Обойріг знов стримав гнів шляхетної діви. Натомість вона зігнала злість, вбивши палицею гадюку, котра грілась на скельному виступі. Риска, що бігла останньою, побачила блискавичний випад Доброслави й подумки послала її до Пека. Карпатські верховинці поклонялись зміям з блискавкою на спині, і вбивство в їхніх землях гадюки провіщало відплатне зло.

«Неблагий знак, — вирішила Риска. — Зміїна богиня захоче помститись».

Раніше Доброслава рудій подобалась. Але тепер, у поході, Горанова онучка все більш і більш її розчаровувала. Гонору в тій виявилось на цілу княжну, а вмінь і передбачливості — бодай на корову. От і тепер вона спасувала перед Спіркою. Замість того, щоби поставити зарозумілу розвідницю на місце, Доброслава промовчала. Натомість відігралась на мирній звірині, що на людей нападає рідко. Тепер Спірка почне верховодити. Якщо навіть не почне, то спробує. До розвідниці Риска ставилась упереджено. Спірці аж надто подобались нові звичаї Білого племені, згідно з якими сильних та спритних дів спрямовували до військової справи. Натомість рудій були ближчими дідівські покони, прясло, лікування та городництво. Хоча серед мисливців племені Риска була не останньою, вона потай заздрила слабшим та смирнішим дівам, котрим жерці і старійшини від їхнього восьмого літа визначали домашній чин. Колись гасати лісами їй було весело, але тепер вона все частіше приносила жертовне не на вівтарі воїнських богів, а до божниці Берегині. І молилася там не за успішні лови, а про вдале заміжжя. Відомо-бо, що рудим дівчатам, відміченим знаками хтивих літніх божеств, важко вийти за пристойного чоловіка. Матері сильних воїв і справних смердів, як і решта родовичів, бояться сили Ярилового волосся.

За невеселими думками руда почала відставати від своїх товаришок. Прудконога Спірка вже підбігала до потоку, коли над головою Риски свиснула стріла. Руда від несподіванки спіткнулась й на повній ході влетіла в густі колючки. Туди ж пірнули ще дві ясеневі стріли — довгі, сизопері, без металевих жал. Ще одна стріла впала вертикально, немов пущена з неба. Вона влучила просто у хребет Навці, а вийшла з її черева. Собака жалісно нявкнула, зірвалась зі скельного виступу і впала у воду.

— За правицею! — крикнула Риска з корчів, хутко перегруповуючись для оборони.

Доброслава і Спірка зрозуміли її з півслова. Вони сховались за брилами, також готуючи луки і стрижелі. Ясеневі стріли падали біля них десятками. Проте для успіху стрільцям не ставало чи то вправності, чи то зручної позиції.

Незручна позиція! Визначивши причину косоокості ворогів, Спірка швидко зорієнтувалась: стрільці верховинців засіли на гребні північного відрогу тієї гори, з якої вони щойно спустились. Відстань виявилась значно більшою за прицільну, вітряні воронки над холодним потоком заважали навіть добрим лучникам поцілити у непрошених гостей. Але й зволікати верховинці не мали змоги — за хвилину дівчата перейшли би потік й здобулись би до лісу. Там горянам довелось би переслідувати мисливиць, звиклих до збройних змагань у хащах.

«Вони йшли по нашому сліду, — зрозуміла розвідниця. — Проте знали, що в нас собака, не підходили ближче ніж на три перестріли і тримались з навітряного боку».

Вголос мовила:

— У них пристрільні стріли, — вона витягла з гальки ясеневий дріт, подивилась на грубо обтесаний кінчик, викинула. — Без наконечників. Коли пристріляються, пустять крицеві. Халепа.

— Рудій ще гірше, — відповіла Доброслава, намагаючись втиснути тіло у зручну щілину між брилами. Її безрукавка, зшита з білячих шкурок й прикрашена кістяним бісером, тріснула і розійшлась по швах. Вона подумала, що Спірка не зовсім права. Легкими стрілами вороги намагались ушкодити їм кінцівки, щоби потім легше було взяти в полон.

— Руду поранили? — поцікавилась Спірка.

— Не знаю… П-пекова сила! — крізь зуби просичала Горанова онука й нарешті втиснулась між двох майже кубічної форми каменюк.

— Треба бігти до лісу.

— У воді постріляють, — не погодилась Доброслава. Між брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розуміла: це облудне відчуття.

— Не постріляють. Над водою тепер вітерець. — Спірка принюхалась, наче вловлюючи носом рятівне зрушення повітря.

— Густо стріли кладуть.

— А тут вони нас впіймають.

Доброслава не відповіла. Спірка мала рацію. Ще трохи зволікань — і верховинці залишать гребінь і вийдуть на зручнішу позицію. Навіть на той майданчик, звідки втікачки щойно збігли в долину. З нього їм нічого не завадить першими ж пострілами пришпилити ноги втікачок до рині. А тим, з малими луками, на позбавленому укрить просторі відбитись ніяк не виходило. Ситуація вимагала негайного рішення.

— Гей, Риско, ти там жива? — крикнула Доброслава.

— Жива, — донеслося з корчів.

— Тікаймо до лісу!

Не чекаючи відповіді рудої, дівчата зірвались зі своїх схованок й побігли до води. Вони не озирались, відаючи шостим чуттям: руда біжить за ними. У три стрибки вони досягли річки.

Доброслава за звуком відразу визначила: тепер у них летять важкі стріли, з крицевими жалами. На їхній політ висхідні потоки повітря майже не впливали.

«Тур Обойріг, збережи плоть свою!» — згадала вона засновника роду і кинулась у воду. Затримала дихання, відчула, як стріла пройшла між ногами, ледь пошкрябавши шкіру. За мить Доброслава вже лізла довгим коренем до протилежного берега. Спірка знову випередила онуку Горана — біла хутряна оторочка її куртки мигтіла попереду, між ялинками.

«Й кого ж ви так щедро обдаровуєте, о боги!» — позаздрила її спритності Доброслава, заскочила за стовбур столітнього дерева і подивилась: де там руда.

Риска вже дісталась переплетеного коріння й ним дерлась на берег. Її намокле волосся набуло кольору старого мухомора. На мокрому стегні рудої розпливалась кривава пляма.

«Ще в корчах підстрелили», — зрозуміла Доброслава, побачивши уламок ясеневого дроту, що