Наталія Шевченко - Подвійні міражі

— Досить рідко — це ніколи. Усе інше занадто часто. І ось що, Мо… або ти відправиш, куди слід, моє прохання, або я піду сам. Прямо зараз. І тоді…

— Ми помремо. Ти і я. Знову. І вони. Усі вони — вперше. Ти це пам’ятаєш?

Інгольв знизав раменами, виглядаючи при цьому солідно і монументально, як ожилий шифоньєр.

— Ти цього не допустиш, правда ж? — украдливо мовив він.

Жінка закрила лице долонями та, за хвильку опанувавши себе, опустила їх на стіл.

— Гаразд. Я доповім. Але одна умова. Цих ти доведеш до кінця. Я сама не впораюся.

— Упораєшся, і то добре, але нехай так. Домовилися. Тільки не жди від мене трудових подвигів.

— Ну то йди. Ще маєш роботу.

Велетень підвівся і посунув до дверей, але на порозі зупинився.

— Мо, я мушу. Розумієш? Просто мушу, і все. Ці всі люди… вони невинні.

— Безумовно, — голос Мойри сочився сарказмом. — Особливо той лікар. Ну стояв собі, дивився, як помирає студентка, бо грошей йому не дали — теж мені, велике діло. Або ця, як її… цибата. Записалася на аборт, а чоловіку про вагітність сказати забула! Ну буває, що тут скажеш. Дівоча пам’ять! Правда, він про дітлахів мріяв років десять, ну то й що? Його проблеми. О, ще та, з пухлиною — вбила доньку…

— Утратила.

— Убила. Бо дозволила тому вишкребку, з яким була вінчана, лупити себе ледве не щодня. І сина свого, вважай, що вбила.

— Це не її вина!

— А чия? Моя?

— Ні. Суспільства, мабуть. Ця… суспільна мораль, правила поведінки, статус… усе це робить жінку неповноцінною, якщо поруч із нею немає хоч когось у штанях. Тобто, насправді не робить, але стереотипи… Їх впливу важко позбутися, знаєш.

Особливо тій, яку в буквальному сенсі забив власний чоловік. Він забив її до повної втрати тями, Мо. Змусив вірити, що таке ставлення — це єдине, на що вона заслуговує.

Мойра засміялася — сміх у неї був дзвінкий і прохолодний, наче лід у кришталевому бокалі.

— Ти відколи став психологом?

— Ну, відтоді, як Ліда — наша онкохвора — ледь не розтрощила собі голову насмерть об постамент під пам’ятником Мідному Вершнику.

— Невідомому Солдату.

— Байдуже. Я бачив її там, у процесі. Те ще видовище.

Біла жінка зацікавилася.

— Ти її врятував?

— Ти ж знаєш, що ні. Мені заборонено. Хлопці. той Юрко і Юлін муж…

— Геннадій.

— Ага. Їхня робота.

— Колективна свідомість. Це мені подобається. І дарма ти так переймаєшся, Інгольве. У твоєї Ліди буде вибір. Справжній вибір. Другий шанс. Їй пощастило.

— Неабияк, — Інгольв похитав головою. — У тому шансі вона втратить ураз усю родину. Як вважаєш, що вона обере?

Мойра дуже повільно встала з-за столу.

— Є ще третій варіант.

— Вони не дадуть на це дозволу.

— А якщо дадуть? Колись же давали… одного разу чи двічі… то — якщо дозвіл надійде — ти залишишся?

— Ні. Але цю справу закінчу, як належить.

— Згода. Ти нестерпний, Інгольве.

Класично гарне обличчя блондина стало просто прекрасним від усмішки.

— Я знаю, Мо. За це мене і люблять.

— Іди вже! Твоїм ще тут ночувати. Кожному окремо.

— Он як?

— Саме так. І тому до ранку доживуть не всі.

— Геть усі, Мо, — велетень усе ще посміхався. — Абсолютно всі. Це міцні горішки!

Ніч настала, як і казав Юрко, зненацька і без попередження. Стрімко, ніби пущене з гармати, викотилося на небо жовте ядро місяця уповні. Засвітилися ліхтарики зірок, хмари розійшлися, прохолода обернулася на холод. На ґрунті, як кажуть синоптики, з’явилися заморозки. Тепла пара із сімох ротів осідала краплями конденсату на піднятих задля більшого зігрівання комірцях та обмотаних навколо карків шаликах. Темні силуети гір виглядали вояками, що взяли село в облогу. Шурхотіли вітами покручені дерева, завивав голодним псом шалений вітрюган, і настрій у всіх мандрівників був — гірше нікуди.

Вони йшли вервечкою, слід у слід, по вузенькій вулиці, де, з одного боку, було болото, з очеретом, осокою та ряскою на крихітних острівцях відкритої води, але без жаб, без качок і без комарів та мошок, а з іншого — десь з десяток хат, хаотично розкиданих на рівному місці, переважно мазанок, а поміж ними дві чи три ґражди. Назагал усе виглядало, наче цвинтар старезних, покинутих домівок, і справляло гнітюче враження. І ще — у жодному вікні жодної господи не світилося. Навіть проблиску світла не вбачалося.

Власне, вулиця почалася за сільмагом, і вони її ледве знайшли, вів до неї вузький просвіт у чагарнику, довелося продиратися крізь чіпкі кущі, залишаючи на них нитки і клаптики одягу. Сам сільмаг був зачинений, та не просто так, а наглухо — вікна, забиті дошками хрест-навхрест, і так само двері; дарма Юля торочила, що удень, гуляючи тут, бачила на власні очі відчинену крамницю — Влада та Юрко її зовсім не слухали, а Штос, Ксеня та Геннадій просто не повірили.

Ліда усе ще розмовляла сама із собою, геть байдужа до всього.

— Страшно тут. Моторошно, — прошепотіла Влада. Бобир кивнув, не так її словам, як власним сумним думам.

— І хати порожні. Що будемо робити, товариство?

— Треба йти до хат. Може, десь є незачинена…

Певності в голосі Геннадія не чулося, бо ідея була так собі, але нічого ліпшого на гадку не спадало.

— Можемо пройтися до кінця вулиці, — запропонувала Влада. — Що, як там є хтось живий?

— Оптимістка, — проголосив