Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

class="book">- Зараз роблять. Слухайте, товаришу підполковник, а раптом уся ця історія - це чергова чекістська підлянка? Розумієте, якщо покійник коле нар… знаю-знаю, певні лікарські препарати, то у нього при собі завжди має бути шприц. А його немає.

- Ти ще скажи, що «конторські» відловили десь цього Дембеля, накололи його нестерильними голками, а потім чиркнули йому по горлянці і підкинули нам.

- Ні, так далеко навіть моя фантазія не поширюється. А от шприц спіонерили - не сумніваюся. Бо щось наші чекісти дуже швидко чесонули з місця злочину, як малолітні збоченці з-під вікон жіночої лазні. Навіть порожню склотару зі своїми відбитками залишили. А це вже компромат!

- А який їм із того пожиток?

- Вважаєте, що якби у нього був за поясом пістолет, а в кишенях по гранаті…

- Не перебивай старших! Я про інше. Якби вони мали з цього вбивства хоч якийсь пожиток, то спочатку витрусили б з нього все, що тільки могли, а нам би підкинули його тільки в тому разі, якби з цього нічого не вийшло. А з цими уколами?… тут, як каже моя знайома режисерка з телебачення Ніна Жарикова, повний пардиманокль.

Я не знав, що таке пардиманокль і навіть не здогадувався. І не був знайомий з громадянкою Жариковою, хоча, судячи з посилань на неї Старого, познайомитися не завадило б. Але уточнювати не став, бо добре знав, що почую у відповідь:

- І чому вас тільки вчили на тому філософському факультеті!

Тому я не став демонструвати свою необізнаність, а викрутився від прямої відповіді, зобразивши ретельність відмінника-зубрилки:

- Стосовно пардиманоклю - дуже цінна думка, дозвольте записати, товаришу підполковник?

- Не видригуйся. Як казав один мій знайомий притирений автоінструктор, «це не треба записувать, це треба запомнить»! Тьху! Що це я, як той Швейк, цитатами заговорив?

- Це той інструктор, котрого з ДАІ за ідіотизм виперли?

- Сирота, ти не в Бердичеві, щоб запитанням на запитання відповідати. Іди, займайся своєю справою, а я придумаю, як би нашому начальству делікатніше про поколоту дупу розповісти.

- А йому думай-не думай, розповідай-не розповідай, а одержиш у відповідь: «Товаришу підполковник, я вам дивуюсь, ви ж не капітан Сирота якийсь там, ви ж то знаєте, що проблеми наркоманії в Радянському Союзі не існує. Є лише проблема психічного узалежнення певних окремих людей від певних лікарських препаратів. І займається цим не міліція, а медицина».

- Щезни, розумнику!

Я щез. А конкретно - вийшов з Управи, перейшов вулицю і помандрував собі, не поспішаючи повз аптеку з улюбленим нашим гастрономом навпроти, повз Центральний телеграф, повз історичний музей - на Андріївський узвіз. Тут, як завжди, з весни до пізньої осені пахло вигорілою на сонці травою. У реставраційних майстернях, що займали будинок колишньої духовної семінарії, хтось чхав так оглушливо, аж деренчали шиби і здригалися хрести на Андріївській церкві.

Війнув вітерець з Дніпра і вимів з дворів на вулицю ще декілька суто узівозівських пахощів - розігрітого триденного борщу, форшмаку і креозоту.

Той, кого я шукав, сидів у своїй шевській будочці під «замком Річарда» - спорудою зовні надзвичайно романтичною, але для життя всередині, за чутками, абсолютно непридатною. То серед ночі, ні сіло ні впало, фанові труби рве, то сусід разом зі своєю важелезною скринею падає вам на стіл, проломивши стелю, то якісь привиди виють над вухом у людини, що вмостилася на унітазі, та ще й хапають її холодними кінцівками за босі ноги і до третіх півнів мерці у вікна зазирають! Мало того - в ніч на перше квітня, якраз під день народження Гоголя щороку у коридорах під дверима чують свиняче рохкання, а вранці знаходять характерну кнурячу органіку… жах!

На щастя власник будочки, швець-індивідуал на ім’я Додік або, як він сам себе називав, почесний громадянин Гончарівки і вулиці Ладо Кецховелі, чхати хотів на всілякі забобони. А заразом - на радянську міліцію (за рідкісними конкретними випадками в моїй особі) і деякі норми Морального кодексу будівника комунізму. І Кримінального, що характерно, теж.

А якщо напряму, то Додік для київської міліції був як отой чиряк на відомому місці, що ані собі подивитись, ані людям показати. Мало не вся чоловіча частина міста-героя Києва знала, що саме Додік випасає найкращих у Києві повій і має з цього дещо більше, ніж від заробляння геморою в шевській будочці. Проте зловити його за руку не вдавалося не тільки нам, а й «конторським». Бо Додікові «дівчатка» були, як ти здогадуєшся, не для масового вжитку.

Пригадую, як я ще зеленим лейтенантом отетерів, здибавши неподалік Управи найпопулярнішу Додікову кралю - відому тобі Мілку - у шкільній формі, накрохмаленому білому фартушку і з двома великими бантами у кісках.

- Мілко, - вигукнув я, - ти що, нарешті вирішила закінчити сьомий клас?

- Тю на тебе, дурний! Просто у мене зараз… ну як тобі сказати…

- Кажи напряму, як є.

- Як скажу напряму, то ти впадеш. Бо ти у нас культурний. Ну, одне слово… оцей самий чманіє від школярок. От я і причепурилася.

Самого Додіка я знав ще з дитинства. Коли ми, шмаркачі з Тарасівської, об’єднавшись зі шпаною з Гончарівки, били банабаків-караїмів під кінотеатром Чапаєва на Львівській площі. Вочевидь з поваги до тих прекрасних споминів золотого дитинства Додік не лише опускався до розмов зі мною, людиною, тепер, по суті, з іншого боку барикади, а й час від часу виступав у ролі анонімного експерта у певних делікатних справах.

З того, що Додік відповів на