Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Я про батька нічого не знаю, це в моєї мами заборонений топік, — спохмурнів хлопець і вмовк.

Топік — це, очевидно, тема, але від того не легше… От невдача!

— Пробач, я не знала… А… А в мене от прізвище хоч і просте… Зате недавно я таке про нього повідкривала, до таких коренів докопалась! У мене, як хочеш знати, предки були знатними козаками, самій цариці Катерині наважились не присягнути!

— Це круто, це твоїм предкам пахлава, той, похвала. Коротше, респект, — зітхнув Алі-баба. — Не люблю я підлиз і шісток… І сам не з таких…

— Упевнена, що Кулаківський це давно оцінив! — усміхнулась Софійка.

— Ну, треба ж, щоб хоч хтось йому роги вправив! — хмикнув Альбабарін.

Не хлопець, а… дуб! Залізо!

— Алі-бабо, що це ти між дівчат пригрівся-пригодувався? — перервали їхню ідилію з гурту старшокласників. — Вали сюди, діло є!

— Пішов я, коротше! Смачного! — неохоче, але з гідністю встав і рушив на поклик.

— Ой Соф', який же він!.. Такий!.. — розчулено шепотіла Ві-куку.

Софійка нічого не відповіла, бо саме зиркнула в протилежний кінець столу. І її мов ще раз окропом ошпарило. Від пронизливого погляду сірих очей.

…Тим, хто оце зараз відібрав у неї Альбабаріна, виявився старшокласник — власник знайомого вже баритона.

Решту прогулянки і всю довгу дорогу назад до табору Софійка боролась зі своїм збентеженням і намагалась логічно мислити. І те збентеження-мислення було прикуте до безтурботного гурту старшокласників. Тільки двічі зважилась озирнутись, але, здається, обидва рази наскочила на ті сірі, трохи наче з-під лоба, очі. Та й решту часу мала враження, що перебуває під найпильнішим їхнім контролем. Чого він витріщається? А, може, не на неї, а на Віту? Важко визначити: в усі такі моменти подружка леськівська була з нею поруч, от і зараз вона вчепилась за руку, наче хтось має відібрати в неї Софійку!

Баритон, однак, не втрачав почуття гумору, бо час від часу друзяки від його реплік вибухали гучним реготом. Бр-р-р! Може, сміються з неї? А чого ж не сміятись: то вона в попелі, то без черевичка, то в заварці!.. А він, наскільки встигла помітити, хлопець не останній. Не те щоб красень, але високий і, як мовить Ірка, підкачаний. І ще щось у ньому таке є… Не знає, як пояснити, але від чого аж усередині холоне…

Ще й Альбабаріна постійно тримають біля себе: ревнують? Бояться, аби не чіплявся знов до Віти й Софії? Щось випитують? Чи просто в них є спільні справи, а вона тут понавидумувала бозна-чого? Зрештою, навіть якщо й з неї дражняться — що їй до того? На здоров’я! У неї вдома — дбайливі батьки і братик, серйозний ідеально-недосяжний Пустельник, Сашко, який ніколи в житті не зрадить і не висміє!..

А тут у неї є море! Цілий вечір розкішного феодосійського узбережжя і моря! Хвилі таки зцілювали й рятували, бо, щойно пірнула в їхню глибінь, умить змились усі підозри, сумніви й думки. Не те що про того сіроокого, а про будь-яких хлопців узагалі! Навіть комарі, які цього вечора чомусь розлітались і розкусались, як навіжені, не здатні затьмарити її морського щастя!

— А в Ялті, ваша Лід’ Василівна казала, нема комарів! — ляпала по своїх покусаних плечах Віта. Потім слинила вкушене місце, тоді вмочала послиненого пальця у сіль і натирала вавку. Софія з Радзивілкою теж так зробили. Помагає! Вже не свербить. До наступного комара.

Гм, Ялта! Розказують, там навіть піску немає — галька. Шліфовані камінці, схожі на той, що Софійка носить на мотузочку. Скоріше б побачити! Завтра вранці вони вирушають у Коктебель і на якийсь Меганом, отже, ще на крок наблизяться до того дива! Але ж і тут не гірше!

— Це ми просто допізна закупались! — через силу потягла себе за чуба з води Софійка. — спати ходім, щоб зарання встати й устигнути з морем попрощатись-поталапатись!

— Спати? А ти хіба на дискотеку не йде’? Сьодні ж роблять прощальний вечір! Он і музику завели’!

З центрального — «вчительського» — намету справді долинало гупання барабанів. Дискотека? І тут Віку-куся в курсі? Танцюристка з Софійки нікудишня, а після свого першого (і останнього) в житті танцю з хлопцем, коли порвалось і розсипалось на весь зал її кришталеве намисто, — взагалі танців боїться.

— Ні, я пас! — заявила. — З мене й заварки досить!

— Соф’, ну, Со-о-оф’! — благально вдивлялася в Софійчині очі Віта. — Ходім, Соф’!

Наївна дівчинка сподівається зайвий раз побачити Альбабаріна!

— Йди сама, Віку-кусю, чого за мене тримаєшся?

— Соф’, я ж там нікого не зна’, я без тебе там не змо’!

— Віто, не будь дурна! — Софійка розвішала свого купальника на мотузці й полізла в намет. Боже, як вона хоче спати! Ще й камінь на шиї — просто гне до землі, сил