Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

нема жодних! — Іди сама й не морочи голови! Якраз і познайомишся з кимось, годі за мою спідницю триматись!

— Що ж, тоді я теж не пі’! — Вітині очі налилися слізьми.

Бач, вона, Віта, готова пожертвувати собою ради подруги! А Софійка? Невже не готова? Доведеться теж пожертвувати, тобто пхатись на ту прощальну вечірку!

— Гаразд, тільки п’ять хвилин кимарну! Вдягайся тим часом, тусовочнице!

— Я скоро! — просіяла дівчинка. — А ти не перебираєшся? В оцьому й підеш?

— Чим тобі не до душі мої спортивні штани? — сонно всміхнулась. — Та й хто там у темряві мене розглядатиме?

— Ну, хто зна’, хто зна'! — багатозначно протягнула Віта. — Що це ти ро’?

Софійка якраз підкладала під голову купу якогось одягу.

— Замість подушки. Бо на самому спальнику твердувато.

— О, і я так зроблю! І зна’, що ми можем сказати перед сном? — Віта й собі щось мостила під голову.

— Сплю на новій подушці, приснись, коханий, своїй подружці? — з останніх сил усміхнулась Софійка.

— Точно! — радо погодилась Віта й собі пролепетала заклинання.

Більше Софійка нічого не сказала, бо провалилась у сон.

19. Пурпурові вітрила

— Соф’! Соф’, уставай! — настійливо термосила Софійку за плече Віку-ку.

— Га? Зараз, Віто, ще хвилиночку, підем на твою дискотеку!

— Яка дискотека, Соф’? Ми з тобо’ вчора усе проспали!

Софійка врешті продерла очі. Як проспали? Вона ж тільки-но лягла!

— Ранок уже! — аж тремтіла схвильована Віта.

— Невже? Вітусю, вибач! Чого ж ти не розбудила?

— Та, нічо’, Соф’, я теж проспа’! Як ото сказала про нову подушку, так і впала на неї, і як убита! Тут інше, Соф’, тут таке!..

— Що? Що сталось?!!

Віку-куся полізла до «дверей» намета, щось там узяла і піднесла на руках…

Невеличкий кораблик з пурпуровими вітрилами!

— Віто, я, мабуть, ще досі сплю? — пощипала себе під коліном Софійка.

— Тоді ми спимо разом! — Віта зняла пришпилений до носа кораблика аркушик і старанно прочитала:

— Пре-муд-рій і пре-красній.

Софійка остаточно прокинулась і вирвала з її рук папірець. «Премудрій і прекрасній!» Ага, і підпис ще: «А.Т.»!

— Тихо, дівчата! Дайте поспати! — невдоволено заворушилась на своїй постелі Радзивілка. Видно, вчора зі своїм Дмитром до півночі воркотіли, то й спить, мов борсук!

— Не дамо, бо тут таке! — авторитетно вигукнула Віта. — Комусь із нас, тобто із вас, подару’ підкинули! Біля входу лежав!

Леська й собі підскочила:

— Чому ти вирішила, що не тобі?

— Бо тут комусь премудрому і прекрасному! Ти, Лесь’, прему’, ти, Соф’, прекра’! А я ні туди, ні туди не підходжу!

Софійка ж мовчала. І зовсім не тому, що вважала Віту не мудрою. Чи Радзивілку негарною. Просто надто добре пам’ятала прислану їй листівку, де було: «Кайфую від премудрих і прекрасних». Та листівка призначалась їй, Софійці…

— Ти, Соф’, так учора шукала… Так хтіла цих черво’ вітрил… — потрохи розшолопувала Віку-куся.

— А мудра — так перекладається Софійчине ім’я! — Леська вміла чітко мислити навіть спросоння. — Та й підписано ж не Дмитриком, а якимось А.Т.! Хто це такий, Софійко, зізнавайся?

Софійка завагалась. Поштівка-бо від Козирного Туза була! А це якийсь А.Т.!

Лиш Віта стала такою блідою, якою ніколи її ніхто не бачив.

— Це… — прошамкотіла вона пополотнілими вустами. — Ви що, не зрозуміли? «А» — Альба… барін… «Т» — Тимур! Ви що, не зна’, що Альбабарін має не тільки незвичайне прізви’, але й найкраще в світі, найнезвичайніше ім’я — Тимур?

А й справді, ніколи над цим не замислювались! До нього всі: Альбабарін чи Алі-баба — вчителі навіть!

То Альбабарін — це і є Козирний Туз? Оц-ц-це так новина! Правда, Софійка допускала цю думку, але не сподівалася, що так скоро…

— Він любить тебе, Соф’! — сердешна Віта промовила це таким голосом, наче сказала: «Я померла, друзі».

Справді — вмерти й не жити від таких несподіванок!..

20. Прощальний ранок

Ні, все-таки Софійка — не найгірша подруга.