Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

взяти й усе зіпсувати! Навіть плачу від того, що так усе змазала. А прокинусь уранці — аж попускає: насправді усе нормально…

Що ж, хай виговориться. Софійка набралась терпіння й зосереджено спостерігала, як Іра сережкою-ніг-тем уже колупала подзьобану часом колону.

— Словом, я хотіла сказати… Тобто спитати… Ну, і сказати також…

— Софі-і-іє Щерба-а-ань! І-і-іро Завадчу-у-у-ук! — почувся поклик Ліди Василівни.

Гукали здалеку: довкола нікого з вишнопільців уже не було, всі перейшли на інший об’єкт.

— Де ви є? Бігом сюди-и-и-и!..

— От припекло! — аж плюнула зпересердя Ірка.

— Було ще довше вступну промову марудити! — не втрималась-таки від докору.

— Тобі щось не подобається? Можу й узагалі мовчати! — звісно, щоб Ірка — та не пирхнула!

— Та жартую, жартую! — позадкувала Софійка.

— Дівчата, де ви є-е-е-е?!

— Горлопанять, як на пожежу!.. — здається, й Ірка була не проти примирення.

Обірвали розмову й мусили доганяти.

17. Скельце з калейдоскопу

Усі збирались обідати, розташувавшись поміж кущів у легенькому холодку, і дівчата й собі долучились до розкладання припасів. Софійку відразу ж окупувала Віта.

— Що та Ір' з те’ хо’? Вона що, не зна’, що це я твоя подружка? — цокотіла, ревниво поглядаючи як на Завадчучку, так і на Леську, що тепер водилася більше з Іваненком, біля нього ж сиділа і зараз.

— Нали’ тобі чаю? — догідливо ухопила Софійчину пластяночку й термоса, наче вража Ірка чи хтось інший зараз мали перехопити й особисто надати Софії цю неоціненну послугу. У шляхетному пориві товаришка зачепилась за колючу гілку над головою і плюхнулась простісінько на Софійку, жбурнувши їй і собі в очі гарячим фонтаном. Поки Софійка поспішно змахувала з повік несподіваний компрес із заварки (такі практикувала на собі тітонька Сніжана), звідусіль посипались дотепи:

— Чай — це не лише цінний напій, але й цілий термос чудового засобу для вмивання!

— Віка Кущ зашпортнулася за терен!

— Ні, це Віта Терен зачепилась за кущ! — Ого, Альбабарін доєднався!

— Подружки нерозлий-чай! — Леле, чи не той старшокласник звідкись намалювався? Боже, це ще ганебніше, ніж загубити черевичка!

— Вікука — вона і є Вікука! — мстився за мамаювання Кулаківський.

— Зараз як вікукну — аж тамо в ярку будеш кукати! — знов присадив його Алі-баба.

— А тобі, Софко, личить: мов так і народилась! — це, звісно, Завадчучка!

— її, бідолаху, як не бджола кусає, то окропом обіллють! Якісь двадцять два нещастя! — це вже забігала круг своєї учениці Ліда Василівна.

Біля Віти ж бігала медсестра.

— Дуже пече? — тихенько шептала над головами стурбована Радзивілка.

— Пробач, Соф, я не хтіла! — перепрошувала Віта.

Софійці пік зовсім не окріп, а чергова халепа, в яку знов так публічно вляпалась. Утім, Сашків камінець, гойднувшись на грудях, мов нагадав, що треба вміти гідно вийти з ситуації. Тому видушила з себе усмішку, демонстративно-поважно струсила зі своїх та Вітиних брів рештки заварки й хрипко проголосила:

— Дякую за співчуття. Зворушена увагою. Пропоную од видовищ повернутись до хліба! — велично вказала на накритий стіл.

Усі розсміялись і азартно допались до їжі.

— На, це тобі! Я все одно більше воду люблю!

Альбабарін простягав Софійці свою непочату склянку з чаєм і бутерброда! Наче знає, що вона, Софійка, може вмерти без чаю!

— Дя… Дякую! — аж затремтіла від зворушення.

— І тобі, Віто! — простягнув чай-канапку й подружці. — Кулаківський зумисне для тебе пожертвував, бо йому зажирно! Правда, Ваде?

Віку-куся розгублено дивилась то на Альбабаріна, то на Вадима. Другий явно не ждав, що так нагло позбудеться своєї порції. Але, зиркаючи на грізного ашника, поспішив улесливо погодитись:

— Бери-бери, я обійдусь без чайковського!

— Та є ще в нас чай, — заспокоїла Ліда Василівна, знову наливаючи Кулаківському.

Проте Альбабарін уже не дивився на нього. Повернувся до Софійки:

— Прикольне прізвище в твоєї подружки, еге ж?

— Що ж прикольного? — запитала, делікатно дожувавши й проковтнувши відкушене (бо не плямкати ж і не давитись перед хлопцем!). — Терен та й годі! Кущ кущем, як мовить Ліда Василівна! Он у Лесі Радзивіл прізвище…

Тьху, та й чого це вона знову Радзивілку рекламує? Зрадила його Леська, до іншого переметнулась! Он як уважно Дмитрика очима вбирає, побрехеньки його вислуховує! До неї, Софійки, Алі-баба звертається, вона, Софійка, його й питатиме:

— Тобто,