Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

На жаль, сон і цього разу передчуття лиш підтвердив: снився хіба що калейдоскоп із моря, пінистих валунів, кам’яних бабів, сувенірних мушель (чомусь у сні вони коштували саме п’ятнадцять гривень) і важких картин Айвазовського у пишних рамах. Було там чимало й людських облич, але всі вони, як і в музеї чи в калейдоскопі, мінялись, розпливались і не впізнавались. Словом, сон рябої кобили, як прозаїчно прокоментувала вранці розказане Софійкою і свої власні нічні марення Віку-ку. Але у тому сні таки промайнули пурпурові вітрила (нібито знайшла їх на ятці, ще й на приліпленому ярличкові ніяк не могла роздивитись ціни), і це надихало не здаватись, вірити в таємничого незнайомця й радіти життю.

Та й чого ж не радіти, коли сьогодні чекає (крім неодмінного моря, звісно!) прогулянка руїнами генуезької фортеці, що ото її башточку запримітила вчора!

Лелечко! Руїни зовсім не обмежувались башточкою! Башточка — то лише дрібна частина, яка залишилась собі стояти далеко на Набережній! Вишнопільці ж, здолавши не одну сотню метрів звивистих і плутаних доріжок, минувши купи-купезні натулених одна над одною хатинок, бараків, хлівців і віллочок, вийшли на величезний фортечний комплекс. Точніше те, що ним колись було. Хоч хтось нібито зауважив десь табличку, що комплекс цей — пам’ятка архітектури, Софійка побачила невпорядковане, занедбане скупчення всіх можливих архітектур, та ще й із сучасними хатами майже на фортечних мурах, довільними смітничками й без жодних наглядачів чи бодай заборонних знаків. Зрештою, така воля усім сподобалась.

То там, то тут серед квітучих трав і кущів пасуться кози, вівці або гуси. У виямках і на горбах — залишки мурованих стін, з яких навіть при свідках якийсь чоловік вибирав і складав на тачку вапнякові цеглини. Потім повіз їх у дворик (мабуть же, власний) щось будувати.

Але сумувати не було часу. Древні башточки, як свідчили написи вірменської та грецької церквичок ще чотирнадцятого століття, надмогильні плити, арки, незвичайної форми фонтан (теж вірменський), криничка!.. Оце вже справжній калейдоскоп!

Олена Гаврилівна час від часу прагнула щось розповісти рухливій вишнопільській братії, і Софійка почула, що 1616 року тут хазяйнували козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним, відбивши фортецю в турків і визволивши всіх невільників-співвітчизиків. І в башті, що на отому пагорбі, який звався Карантинним, де тримали захоплених у рабство, щоб перевірити, чи здорові, сорок днів тримали й саму Роксолану.

Усе, що потрібно для справжньої казки! Софійка, наче в морські хвилі, кидалась від однієї кам’яної споруди до іншої, вдивлялась у химерні узори й загадкові прадавні написи. Вона, мов лікар, прикладала долоні до розпечених каменів і, як ніколи досі, відчувала їхнє дихання й пульсування. Відчувала — чи не завдяки Сашковому камінцеві? — подих віків, рубці, залишені епохами, суміш і нашарування століть. Ось іще творіння генуезців-латинян, ось — подовбана стрілами надбудова турецьких часів, ось — розірваний російською гарматою дзот із першої світової…

Ой, а це що за пам’ятник, недалеко від сучасної церкви? Жертвам більшовицького терору? «За роки більшовицького терору в Феодосії розстріляно близько 16 тисяч людей. У цій землі лежать люди різних професій і станів… Це священики, дворяни, робітники… Генерали і солдати, офіцери й урядовці, шевці і майстрові, домогосподарки і вчителі…» Софійка стикалася з подібними жахами в рідному місті, коли розплутувала тенета Щербанівського лабіринту. Але тут, серед цього раю, біля моря й казкових башточок?! Чомусь хотілося думати, що тут не могло трапитись нічого лихого!

— Ти що, на каменях блохи ловиш? Чи просто не всі дома і бабка в армії? — Ірку чорти принесли.

— Ну, не у всіх же діагноз на обличчі написано! — красномовно зміряла очима Завадчучку з ніг до голови. О, таки вмудрилась косичок наплести! Нічого, вони ввечері з Лесею та Вітою посідають — ще кращих одна одній надріботять!

— Ти про себе?

— Ні, про медузу Горгону, чиї зміючки-антени пробують наловити інформації з ефіру, бо в голові порожньо! — трохи, здається намудрувала, але все одно краще, ніж змовчати!

— Ой, а ти, мабуть, якраз саме ефіру й нанюхалась — таке морозиш! Чи тебе зміїним ядом іще в колисці з соски поїли!

— А тебе — пепси-колою чи шампанським із, як ти колись казала, глиняних глечиків!

— Як хочеш знати, мої шнурки досі переконані, що я ніякого шампанського ще й не пробувала!

Це була Ірчина стратегічна помилка, бо Софійка знала, чим віддячити:

— Звісно! Ніякого шампанського: самогон-шмурдячок, а ще віскі й коньячок! Ну, ще зо два літри пивка у спеку!..

— Гаразд, поприколювались і баста! — раптово здалась Завадчучка. Роззирнулась і поманила Софійку на повалену й обплетену зеленню гранітну колону. — В мене до тебе розмова.

— Ну, чеши, — вдала сердиту, хоч цікавість до якоїсь Ірчиної таємниці розпирала ще від її натяків за вчорашнім сніданком.

— Коротше, тут таке діло…

Завадчучка нервово прокашлювалась, посмикувала себе за кіски і покусувала сережечку на кінчику свого нігтя. Щось, видно, таки серйозне.

— Ех, закурити б! — злодійкувато роззирнулась довкола.

— Ти схотіла поділитись мріями про куріння? — навмисне під’юджувала, аби та нарешті приступила до суті.

— Тобі легко підколювати, а я, може, досі з собою борюсь! — образилась Ірка. — Тільки вже як, бува, присниться, що закурила, то це вже не кайфовий сон, а якийсь кошмарик! Типу: нащо ж було стільки себе мучити, стільки триматись, щоб отак просто