Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Але Дмитрик якраз, видно, згадав дещо свіженьке, бо вже з таємничим виглядом переповідав зачарованій Лесі чергову бувальщину. Їм було явно не до Софійки.

— Тобі погано, Соф’? — підоспіла пронозлива Віку-ку.

— Погано, Віто! — призналась чесно.

Осьде знадобилась вірна подружчина рука!

— Я ж каза’, щоб каблуків не взувала!

Ох, люба Вікукусю, хоч яка ти спостережлива, але цього разу не відгадала!

— А хоч’ — розвеселю новиною? — не вгавала Віта. — Здається, між Леською і Дми’ щось є!

— Ти теж це помітила?

— Ще в авто’!

Ще в автобусі? Оце-то так! Звела на свою голову! Відволікла Дмитра від своєї персони, утішила Радзивілку, що називається! Аж тепер уторопала, що Дмитрик весь час не на Софійку позирав: на Лесю! Просто Софійка сиділа в автобусі навпроти Лесі й приймала ті погляди на свою адресу! І та пляшка, яку Дмитро купив Софійці за Лесиною порадою… І трохи давніші слова Росави, колишньої однокласниці, про те, що Дмитро ще не зустрів свого кохання, воно буде згодом…

Це ж треба бути такою самозакоханою! Такою егоїстичною! Так наївно покладатись на те недомовлене Дмитренкове: «Хіба ти не помічаєш, що насправді…» Правильно сказав би Кулаківський: облом так облом!

— Він і приснився їй сього’, я зразу догада’!

Он воно що! То на кожну партизанку, виявляється, є свій Шерлок Холмс? А й справді, все показує на те, що саме Іваненко й приснився Радзивілці на новому місці!

— Хай бодай у когось складеться гарно, правда? — гарячково стискала Софійчину руку Віта. — Хіба ти за них не ра’?

Як важко, як страшно, як соромно усвідомлювати, що, здається, вона аж ніяк за них не рада! Що вона розгублена, сердита, зраджена, покинута, убита! Атож, не помітила, що відбулось насправді!

Що вона, Софія, така тварюка! Ех!

На додачу Софійка — це ж треба! — на ходу застрягла лазуровим каблучком у розпеченому асфальті!.. А ступня — яка ганьба! — безсоромно вислизнула з черевичка, і Софійка хляпнула наступний крок босою ногою!.. На довершення картини — о жах! — поруч стояв гурточок їхньої вишнопільської паруботи!..

Зіпершись на Віту, піднявши нещасливу туфельку й уже готуючись прийняти зливу насмішок, Софійка раптом почула:

— О, знов як попелюшка!

Баритон був приємний, аж ніяк не глузливий. Хлопчача команда мовчала, отже, поважала його власника. Поспішно минаючи гурт і згораючи від сорому, дівчинка лише встигла ковзнути боковим зором по жартівникові. До пуття нічого не роздивилась, але наткнулась на такий проникливий сірий погляд (ці очі десь бачила!), що зніяковіла ще більше.

— Я буду принцом! — гукнув услід баритон, але Софійка була вже надто далеко, аби щось відповісти.

— Він так на те’ подивився! — стисла мокру від хвилювання Софійчину долоню Вікуся.

— А може, на тебе? — припустила цілком щиро. Надто ж — після сьогоднішнього прозріння.

— Здається, він попелюшкою тебе вже раз називав! — пригадала Віта. — Отоді після поже’! Я голос упізна'!

— Та ну їх усіх! — Софійка загальмувала врешті біля розкішної ятки з мушлями й опудалами риб. — Ліпше прикиньмо, що купим додому з сувенірів?

«Я буду принцом!» Чи не забагато липових принців останнім часом?

Вечір, звичайно, був поглинутий морем. Які там принци, коли тут викочуються на берег такі неймовірні хвилі! Софійка стрибала, хлюпалась, умилась на тих хвилях лежати, пірнала й тонула в них. Кілька разів її валило з ніг обличчям у самісіньке піщане дно, було страшно й прецікаво пробиватись крізь водяну товщу до світу, але на те вона й Русалонька, щоб укотре переможно відроджуватись заново з морської піни!..

Увечері стало сили тільки на те, щоб помінятись із Вітою спальниками й таємними замовляннями:

— Сплю на ново’ спальнику… — почала Ві-куку.

А Софійка уточнила-продовжила:

— Сплю у новому спальничку, приснись, моє справжнє коханнячко!

Закихкотіли і скрадливо озирнулись на мовчазну Леську. Ні, не чує, чи вдає, що не чує: вона стала тепер ще закритіша й іще відстороненіша. Що ж, тим більшими змовниками почувались!..

До того ж, вони дуже розуміли одна одну. Ві-ку-ку переживала, що не вийде заміж. У Половинчику ганебно зоставатися старою дівкою, а в неї, крім листування з Павликом, досі нічого не було! Софійці ж, хоч вона й не збиралась одружуватись через своє безнадійне кохання до Пустельника, теж не раз марудили голову лихі передчуття, що, чого доброго, ніхто вжитті (крім Сашка, звісно) їй не запропонує руки