Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

А скільки той Айвазовський зробив для міста! Мама розказувала, що так само багато зробив для Ялти український поет і лікар Степан Руданський: отой, що створив сміховинку про сто вовків і що то із його фольклорних записів Софійчин тато ухопив свій улюблений жарт: «Або ти їдь по дрова, а я буду вдома, або я буду вдома, а ти їдь по дрова». Так-от, у Ялті Руданський не лише лікував людей (бідних — безкоштовно), а й був почесним громадянином, обирався почесним суддею, заснував санітарно-епідеміологічну та пожежну служби, розбудував лікарні (у тім числі — першу ветеринарну), сприяв будівництву водогону й каналізації, заклав фонтан з резервуарами для води, започаткував нормальний базар… А ще ж — досліджував історію та археологію Криму, писав!.. При цьому хворів і ледве перебивався з хліба на воду. Його музей і пам’ятник у Ялті, мабуть, не гірші, ніж ось тут — художникові-мариністу, й могилу так само доглянуто!..

Тим часом юний симпатичний екскурсовод, він же, як устигла млосно видихнути Ірка, класний пацик, повів їх до наступної зали.

— Гдє тут єсть ігровиє автомати? — діставав усіх знуджений Кулаківський.

Екскурсовод розгублено втирав піт носовичком і намагався продовжити розповідь. Видно, це був якийсь студент-практикант і ще не вмів давати ради отаким…

— Ілі хотя би пошамать гдє тут можно: жівот од голода свело?

Що ж, це навіть добре, що ховається за общепонятним язиком: бодай ніхто не впізнає, що таке чмо вирвалося з їхнього вишнопільського краю! Он Степан Руданський, хоч і російську знав чудово, хоч вивчав місцеві грецьку й кримськотатарську, та своєї мови і в Ялті, кажуть, не цурався! А цей!.. Ет, жаль, що ашники на іншій екскурсії! Нема на нього Альбабаріна!

— Нафталін он, етот пєнзлік! — випендрювався Кулаківський. — Ща’ фоткі с такімі піксєлямі получаются, што куда етому Айвазовскому!

— Так, ти! — не витримала Софійка. — Пєнзлік з піксєлямі! Заткнись чи що?!

— А й справді, Ваде! — несподівано підключилась і Завадчучка, яка надто багато сил потратила, щоб зняти класного пацика й аж ніяк не хотіла вдарити своїм нафарбованим личком у грязь. — Не січеш у картинах — закрийся, зів’янь і не заважай іншим! Обламайся, чуєш?

— Я то обламаюсь, але з ким ти лишишся? Сама ж потім сліди мої лизатимеш! — сердито фиркнув хлопець, перейшовши ненароком на український сленг.

І вкотре за сьогодні попхався крізь юрбу до виходу.

— Туди тобі й дорога! Прапорець тобі в лапуськи! — цвиркнула крізь зуби йому вслід Ірка.

Всі полегшено зітхнули. Молоденький екскурсовод витер піт із чола і вдячно подивився на Ірку (хоч узагалі-то Софійка перша зробила Кулаківському зауваження!). Ірка цвіла і пахла, лазурові черевички лишились неоцінені, зате екскурсія завершилась щасливо. Власне, якби не уважність Ліди Василівни, для Завадчучки вона повторилась би вдруге: ця руда бестія, захопившись екскурсоводом, чи пак Айвазовським, уже було тихенько пристроїлась до наступної групи…

…А музей Олександра Гріна! Шукаючи на феодосійській набережній пурпурових вітрил, Софійка наче передчувала, що письменник тут, неподалік, жив! Хоч насправді, треба визнати, про це й не відала. Такого музею у Вишнополі точно не знайдеш! Стилізований під корабель: диво з див і справжнє мешкання для русалок! Якби Сашко побачив — умер би від захвату! Мас ж бо хист художника й дизайнера, мріє створити незвичайний і чомусь якраз морський ресторан. А тут — такий зразок архітектури!..

Ех, вона б чекала тут на свого Ґрея (не того, звісно, що оце пішов шукати ігрових автоматів)! Вона виглядала б у вікна його пурпурових вітрил! Пурпурових вітрил — у своїх лазурових черевичках! Пурпурових вітрил — своїми лазуровими очима! Пурпурових вітрил — на тлі лазурового моря! Де, о, де ти, справжнє кохання?..

Софійка так замріялась, що не помітила, коли екскурсанти знов опинились на вулиці. Саме прогуркотів потяг: дивак той Айвазовський, закортіло ж йому побудувати залізницю майже попід своїми вікнами! І над самісіньким пляжем!

Он і Альбабарінів незрівнянний профіль видніється в зустрічному потоці екскурсантів! Тьху, стрельнуло ж і йому цієї миті подивитись! Заскочена, мерщій схвильовано засокотіла до Вітки-Леськи, хоч ранкова образа на Радзивілку ще не вичахла.

— То як вам, дівчатонька, Феодосія?

Питала, аби спитати, тому не надто вслухалась у дівчачі враження, а базікала далі. Вмовкла, коли видалось, що навіть короткозора Леся нарешті помітила щось нечисте, бо якось печально зиркає на Софійку. Нічого! Он позад неї стоїть Дмитрик, і не зостається іншого способу розвеселити Радзивілку, як переключити її бодай на Іваненка:

— Дмитрику, а розкажи-но Лесі, які скарби відкопували ви з татом у нас?

Хай! Хай бодай Іваненко розраджує сердешну своїми нехитрими байками! Заодно й сам відволічеться, бо ж, видно, засмучений, що не може бути наодинці з Софійкою!

— Саме щойно розказував! — усміхнувся Дмитро. — Я їй уже всі вуха протуркотів, правда, Лесю?

— Чого це протуркотів? Дуже навіть цікаво! — Лесині бліді щоки трохи порожевіли.

— А мені дуже цікаво слухати твої наукові коментарі! Ніколи не думав, що з розумними людьми може бути так весело! — замилувано відказав Лесі Іваненко.

Ого! Це-е-е що таке? Вона, Софійка,