Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Хоч екскурсія і велась російською, і заважали її нормально слухати, проте вухо чітко вловило надто часто чуте сьогодні слово мамай. Але тепер це були, здається, не козак і не козакування!

— …Тоді Мамай із Орди переселився у тодішню Кафу, нині Феодосію, де 1381 року й помер…

— Перепрошую, але хіба Феодосія не входила до Золотої Орди? — це вставила своє слово й інтелектуалка Леся.

Відрадно, що екскурсовод не лише не сердиться, що його перебили й що запитали українською, але й прихильно дивиться на допитливу дівчинку й терпляче роз’яснює:

— Я кажу зараз не про імперію, а про місто Орду, яке Мамай заснував і оголосив своєю резиденцією. Те місто було не в Криму, а недалеко від місць, де пізніше козаки облаштували свою Січ. І те, що він не мав права бути законним ханом, як і те, що правив Золотою Ордою саме зі степової України, багатьох учених наштовхує на думку, що Мамай — хоч і потурчений, хоч і одружений з туркенею, але — українець.

— Цікаво, яка ця колишня Мамаєва резиденція тепер?

Леська запитує зовсім не те, що цікавить Софійку (адже важливо, чи не отой козак із бандурою і був намісником ханів), але відповідь вражає і її:

— Місто Орда тепер на дні штучного моря — Каховського водосховища.

— Як це на дні? Як це — штучного моря? Хіба моря не створені Богом і природою і не дані людині готовими? — Софійка й сама не зогледілась, що запитує про це вголос.

І ошелешено вислухала розповідь про те, що, мовляв, після другої світової війни в Союзі почалась якась там індустріалізація, людина сама проголосила себе Богом і родючі українські чорноземи затопила цілою купою морів. Такі моря зовсім не радували Софійку, радше лякали, хоч людей перед тим було й виселено! Це ж під воду пішли якісь тваринки — згадала покинуту у Вишнополі кицю Чорнобілку: та удома десь спить наїжена, і то шкода, а то — під водою! Птахи якісь, прикриваючи крилами своїх невисиджених пташат!.. Чиїсь улюблені іграшки там лишились, чиясь віковічна праця!.. Красиві і старовинні будівлі! Картини, статуї, парки! Могили, врешті-решт!.. Недавня історія з тенетами лабіринту досі тисла на серце: вже й так стільки бід випало її, Софійчиній, Україні, пережити — на тобі штучні моря на голову! От вам і орда: справжня орда людського безголов’я! Це ж якісь науковці розробляли проекти, якісь державці — благословляли це безумство до виконання! «Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля!» Як правильно сказав поет, здається, Павло Тичина!.. Чи ж дивно тепер, що вода мститься (згадала Русалку з Білокрилівського лісу)? Чи ж дивно, що міліють річки, що в Карпатах — повінь за повінню, а на Херсонщині посухи-пожежі?.. Світ навиворіт!

І тут наче відкрилась таємниця марева, навіяного кілька хвилин тому біля кам’яної баби. Стоятимуть баби, поки люди триматимуться споконвічних дідівських звичаїв!.. А відколи увірвалось на українські землі шалене двадцяте століття, відколи перестали носити вечерю на Різдво, та й саме Різдво зневажили, відколи відцурались роду (хіба ж не зреклась Софійчина прабаба Настя чоловіка лиш через те, що якимось дурням заманулось обізвати його ворогом народу?), — то й кам’яні баби впали!

— Бачу, і ти, мов прибита? — Софійка дивується Вітиній сумній задумі.

— Ох!.. Колись наша вчи’ української мови прочита’ нам на уроці з газети… Як робили те штучне море, то хати розвалили, дерева позріза’. Остання хата лишилась і яблуня коло неї. То всі сільські солов’ї на неї злеті’ й так співали!.. Так співали! Ніби прощалися. А коли люди вже зовсім ішли, то солов’ї услід не співали вже — кричали не своїм голосом…

От тобі й ще одна міні-екскурсія!.. До загублених радянськими ордами Атлантид…

Тим часом екскурсовод завершував розповідь про Мамая:

— Поховано Мамам в селі Шейх-Мамай, тепер Айвазовське, що біля Феодосії. Його могилу, а це був курган, знайшов відомим художник Іван Айвазовский, вивчаючи археологію південного Криму.

Могила-курган? То, може, й на ній стояла така-от кам’яна баба? Або схожа до неї турецька статуя, відома ще з восьмого століття (про це казав раніше екскурсовод)? Може, й права Вітина баба, називаючи ідолів мамаями? Видно, є ж між цими словами древній зв’язок?.. Як є зв’язок між старою назвою міста Шейх-Мамай і його могилою… Як є зв’язок між новою назвою — Айвазовський — з дослідником-художником Айвазовським… Правда, химерно тепер звучить: Айвазовський досліджував археологію в Айвазовскому… Так само, як те, що Шевченко виростав не в Кирилівці, а в Шевченковому, а Іван Франко закохався не в Станіславові, а в Івано-Франківську… Чи завжди на краще ці перейменування? У назві-бо, у слові кожному — ціла епоха!.. Може, навіть більша, ніж у підручнику з історії…

Потім була картинна галерея художника Івана Айвазовського. Того, чий «Босфор місячної ночі» висів колись у вишнопільській галереї, а під час війни загадково зник і тепер експонується у Венеції… Того, чиї картини часто переглядала в Пустельникових книжках! Того, котрого Сашко, хоч помилково і назвав колись Азовським (Азовське ж море, навпаки, — Айвазовським), але вельми шанував! Ет, нерозумний усе-таки той Фадійчук, що відмовився їхати! Море, море і море: воно хлюпало з кожної художникової картини, манило і лякало! Особливо у центральній залі, з отією скляною прозорою стелею, схожою на стелю в замку Дашківських!