Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

клубу. Усі вони вельми комфортно розмістилися по один бік столу, і перед ними відкривався краєвид на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро як для цієї пори року. Президент сидів у центрі столу, а віце-президент — праворуч у кінці. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п'ятнадцять лакеїв повинні були (згідно з неписаним клубним законом) чинно вишикуватися уздовж стіни, неначе солдати, що зустрічають короля. Огрядний господар мав стояти там само, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу так, наче він ніколи раніше й не чув про них. Але при першому ж подзенькуванні ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, що беззвучно ковзали навколо столу, непомітно прибираючи тарілки. Пан Левер теж зникав, звиваючись у конвульсіях шанобливих поклонів. Було б перебільшенням, навіть відвертим наклепом, сказати, що він може з'явитися знову. Але коли подавали головну рибну страву, тоді — як би мені краще це висловити? — тоді здавалося, що десь ширяє тінь чи привид господаря. Священна рибна страва була (з погляду простої людини) величезним пудингом, котрий величиною і формою нагадував весільний пиріг, у якому незліченна кількість риби різних видів остаточно втратила ті властивості, якими наділив її Бог. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами і виделками й приступали до пудингу з такою побожністю, наче кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, з огляду на те, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою розправлялися мовчки і нетерпляче. Коли тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичне зауваження:

— Тільки тут уміють належно готувати цю страву.

— Тільки тут, — відгукнувся містер Одлі, обертаючись до нього і поважно похитуючи головою. — Тільки тут — і ніде більше. Правда, мені розповідали, що у кафе «Англе»…

Тут він був перерваний і на мить навіть спантеличений зникненням своєї тарілки, яку забрав лакей, однак встиг вчасно впіймати нитку своїх безцінних думок.

— Мені розповідали, — продовжив він, — що цю страву могли б приготувати і в кафе «Англе». Але не вірте цьому, пане, — він безжально похитав головою, мов суддя, що відмовляє в помилуванні засудженому до страти злочинцеві. — Ні, не вірте цьому, пане.

— Переоцінюють це місце, — процідив крізь зуби якийсь полковник Паунд з таким виглядом, ніби він відкрив рота вперше за кілька місяців.

— Ну що ви! — заперечив герцог Честерський, що мав вдачу оптиміста. — У певному сенсі це досить гарний заклад. Наприклад, не можна відмовити їм у…

До кімнати швидко увійшов лакей і раптом зупинився, немов закам’янілий. Зробив він це абсолютно безшумно, але мляві та добросерді джентльмени звикли до того, що невидима машина, що обслуговувала і підтримувала їхнє існування, працює бездоганно, й несподівана зупинка лакея їх неприємно вразила. Вони відчули те саме, що і кожен з нас, коли б неживий предмет виявив непослух, наприклад, стілець раптом надумав тікати.

Кілька секунд лакей стояв нерухомо, і кожного з присутніх поступово охоплювала дивна ніяковість, типова для нашого часу, коли всюди тільки й розмов, що про гуманність, однак прірва між багатими і бідними стає ще глибшою. Справжній родовитий аристократ, напевно, жбурнув би в лакея усім, що трапилось під руку, починаючи з порожніх пляшок і, ймовірно, закінчуючи грошима. Справжній демократ запитав би його як давнього друзяку, якого біса він тут стовбичить. Але ці новітні грошові мішки не могли уявити біля себе незаможного ані як раба, ані як товариша. Той факт, що з лакеєм трапилося щось дивне, був для них просто нудною і прикрою перешкодою. Бути неґречними вони не хотіли і водночас боялися виявити бодай якусь людяність. Усі вони бажали лише одного — щоб усе це швидше скінчилося. Лакей простояв нерухомо кілька секунд, немов паралізований, тоді раптом повернувся і прожогом вибіг з веранди.

Незабаром він знову з'явився на веранді чи, точніше, у дверях, у супроводі іншого лакея, щось шепочучи йому і жестикулюючи із притаманною італійцям жвавістю. Потім перший лакей знову пішов, залишивши у дверях другого, і знову з’явився, вже з третім. Коли четвертий лакей приєднався до цього збіговиська, містер Одлі відчув, що заради тактовності необхідно порушити мовчання. Через відсутність молотка головуючого він голосно кашлянув і сказав:

— А молодий Мучер чудово працює у Бірмі. Який ще народ у світі міг би…

П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:

— Вибачте, пане. Нагальна справа. Чи може господар поговорити з вами?

Президент розгублено повернувся і побачив пане Левера, що швидко наближався до нього, важко дихаючи. Хода Левера була типовою для поважного господаря, чого не можна було сказати про його обличчя. Завжди привітне і мідно-червоне, воно віддавало хворобливою жовтизною.

— Даруйте, пане Одлі, — промовив він, затинаючись, — однак трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?

— Сподіваюся, що так, — дещо роздратовано буркнув президент.

— Ви бачили його? — вів далі господар. — Ви бачили лакея, який прибрав посуд? Чи могли б ви його впізнати?

— Впізнати лакея? — обурено перепитав містер Одлі. — Звісно ж, ні.

Пан Левер у розпачі сплеснув руками.

— Я не посилав його, — простогнав він. — Я не знаю, звідки і навіщо він з'явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, той побачив, що їх уже немає.

Безперечно, пан Одлі надто розгубився як для людини, на яку може покластися вся імперія. Та й ніхто інший з присутніх не опанував себе, за винятком грубуватого полковника Паунда, який раптом повернувся до життя. Він підвівся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися голосом:

— Ви хочете сказати, що хтось поцупив наш срібний рибний набір?