Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Браун, ледь освітлений нею, темним силуетом вимальовувався на тлі осяяного сутінками вікна. Зате все світло падало на людину, яка стояла в коридорі.

Це був елегантний чоловік у простому вечірньому вбранні, високий, гарної статури і гнучкий; здавалося, там, де він прослизнув би, мов тінь, люди меншого зросту були б набагато помітнішими. Його яскраво освітлене обличчя було смаглявим і жвавим, як в іноземця. Тримався він невимушено і впевнено. Прискіпливий критик міг би зауважити хіба те, що його фрак не цілком відповідав стрункій фігурі й світським манерам, був дещо мішкуватий і якось дивно відстовбурчувався. Ледь побачивши на тлі вікна чорний силует отця Брауна, він кинув на прилавок номерок і з доброзичливою поблажливістю сказав:

— Будь ласка, дайте мій капелюх і пальто. Я вже збираюся йти.

Отець Браун мовчки взяв номерок і пішов відшукувати одяг. Це був не перший випадок у житті, коли йому доводилося виконувати роботу прислуги. Знайшовши пальто, він приніс його і поклав на прилавок; незнайомець попорпався у кишенях і, посміхаючись, промовив:

— У мене немає срібла. Візьміть ось це, — він кинув золотий напівсоверен і взявся за пальто.

Отець Браун нерухомо стояв у темряві, і раптом він втратив голову. Правда, його голова мала більшу цінність, якраз коли він її втрачав. У такі миті, додавши два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька церква (прибічниця здорового глузду) не завжди схвалювала це. Він і сам не завжди це схвалював. Але часом на нього сходило справжнє натхнення, таке необхідне в розпачливі хвилини — коли хтось втрачає голову, має віднайти її.

— Мені здається, пане, — сказав він чемно, — у вас у кишені все ж є срібло.

Високий джентльмен вирячився на нього.

— Що за нісенітниця! — вигукнув він. — Я вирішив дати вам золото, чим же ви незадоволені?

— Іноді срібло дорожче за золото, — чемно відповів священик. — Тобто коли його багато.

Незнайомець подивився на нього з цікавістю. Потім ще з більшою цікавістю глянув уздовж коридору. Знову перевів очі на отця Брауна і з хвилину дивився на вікно, що світилося позаду нього, немов після бурі. Нарешті, зважившись, він взявся рукою за бар’єр, перестрибнув через нього з легкістю акробата і, нахилившись до низенького Брауна, величезною рукою згріб його за комір.

— Тихо! — уривчасто прошепотів він. — Я не маю наміру вам погрожувати, але…

— А я маю, — перебив його отець Браун голосом, схожим на звук барабана. — Маю намір погрожувати вам хробаком невмирущим і вогнем незгасним.

— Дивак! Вам не місце тут, — сказав незнайомець.

— Я священик, пане Фламбо, і готовий вислухати вашу сповідь.

Високий чоловік затнувся, на мить завмер і важко опустився на стілець.

* * *

Дві перші зміни страв під час обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» були здійснені бездоганно й без метушні. Копії меню у мене немає, але якби вона і була, ви все одно нічого б не зрозуміли. Меню було складене неймовірною французькою мовою кухарів, незрозумілою навіть самим французам. За традицією клубу, закуски були різноманітні, і це різноманіття доводило до запаморочення. До них ставилися цілком серйозно, адже вони були марним придатком, як і весь цей обід, та як, власне, і цей клуб. Згідно з тією самою традицією подали легенький простий суп — усе це було лише прелюдією до майбутнього рибного бенкету. За обідом точилася та дивна невимушена розмова, яка визначає долю Британської імперії, настільки сповнена натяків, що пересічний англієць навряд чи зрозумів би її, навіть якби й підслухав. Міністрів величали по іменах, згадуючи їх з якоюсь млявою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, за чутками, зневажала за хабарництво, тут хвалили за слабенькі віршики або за те, як він тримався в сідлі на полюванні. Лідера торі, якого всім лібералам належало ненавидіти як тирана, злегка критикували, але відгукувалися про нього схвально, наче йшлося про ліберала. Якимось чином виходило, що політики — люди значущі, але значущим для них є що завгодно, окрім їхньої політики. Президентом клубу був доброзичливий літній пан Одлі, чоловік у літах, котрий все ще носив старомодні комірці часів Гладстона. Він вважався символом цього примарного і водночас сталого суспільного устрою. За все своє життя нічого не зробив — ані доброго, ані навіть поганого; не був ні марнотратним, ні надто багатим. Він просто завжди був «у курсі справи». Жодна партія не могла обійти його, і якби він надумав стати членом Кабінету міністрів, його, безумовно, туди ввели б. Віце-президент герцог Честерський був ще молодий і подавав великі надії. Іншими словами, це був приємний молодий чоловік із прилизаним русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Він мав посередні здібності й величезні статки. Його публічні виступи були завжди успішними, хоча секрет їх був украй простим. Він розповідав жарти, які спадали йому на думку, і за це його називали дотепним. Якщо ж годящий жарт не траплявся, він казав, що зараз не час жартувати, і його називали глибокодумним. У приватному житті, в клубі, у своєму колі він був привітним, відвертим і наївним, як школяр. Пан Одлі, котрий ніколи не займався політикою, ставився до неї незрівнянно серйозніше. Іноді він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що є певна різниця між лібералом і консерватором. Сам він був консерватором навіть у приватному житті. Його довгі сиві кучері приховували на потилиці старомодний комірець, точнісінько як у державних мужів минулого, і зі спини він мав вигляд людини, на яку може покластися імперія. А спереду він видавався тихим, схильним до комфорту холостяком, — з тих, що знімають кімнати в Олбені,[15] — яким він насправді й був.

Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо за ним лише дванадцять членів