Остап Сливинський - Адам

не знак заблуканих, не багаття, не знак остороги, нічиє житло, нічиї полювання чи війна, що спинилися тут назавжди, не людина, не звір, не сухе дерево, що впало у своє чистилище, невідступне, як душа світила, не наказ і не допомога, щось солідарне з нами в безвиході, безутішне, коли нам безутішно, спокійне, коли миримося з утратою.Однакове в час війни і час миру, глухе до прохань, але стривожене, коли мовчимо надто довго. Однакове для королів кварталу і тих, кого женуть сходами.Короткозоре і чуйне, ніби мати в глибокій старості. І не надія, бо буває так, що немає надії, а воно — є. Костянтин Москалець
Ієрогліф, який означив самого себе

Читаючи «Адама» Остапа Сливинського, не раз ловиш себе на думці, що поет добре знає мову зсередини. Йдеться зовсім не про філологічну  обізнаність.  Він  знає  її  так,  як  тіло  знає  події  власних вен, що неодмінно потрапляють у такт із пульсуванням слів вірша. Мова зсередини виглядає герметичною назовні, вірш поміж двома темрявами назавжди невимовного і ще не сказаного подібний до звуків кватирки на протязі смислу, на цілком ексклюзивні рипіння, схлипи, траскання. Чи мають референтів ось такі вірші? До кого, до чого вони відсилають, кого впускають? На тлі строф можна вирізнити контурні  обриси  любові  і  загубленості,  відсвіти  метафізичних  пожеж,  сум’яття  перед  невідомістю  і  перед  відомістю  також.  Усі разом, ці умоглядні громаддя завдають на плечі поета цілком реальний вантаж, який будь-що треба донести до читача, якось вимовивши зриме. Поезія Сливинського сповнена чітко прописаними деталями — і пієтизмом до деталі («Бог у деталях» —  підзаголовок одного з кращих віршів збірки). Вони засадничо небанальні, хоч родом з повсякденності. Назване поетом не раз бачене нарешті запам’ятовується, мов виграшний кадр перелітного кіна. Всі ці подарункові вогні, гірляндами розвішані над незнайомими містами, цинкові відра з напівмертвими гладіолусами, розкладані столики на тонкій березневій кризі… Підкреслено прозаїчні, далекі від узвичаєної красивості, жорсткі, як сама реальність потойбіч вірша, ці деталі, однак, просотані легкою імлою надреального, таємничістю буття людиною, що застає кожного з нас наодинці. Око поета, надчутлива шкіра його слів фіксують синестезійний досвід неспокійного, як шерсть на вітрі, світла (ключове слово цілої книги), цілком маґріттівський ряд змерзлих Місяців («Зонґ»), найтендітніші подробиці протічного сущого, те, що зазвичай пошепки пробивається крізь завали маси наявного, мало кого зворушуючи, майже нікого не насторожуючи. Один з улюблених, може, програмних прийомів Сливинського полягає в радикальному перевороті цього конвенційного «зазвичай», у безжальному руйнуванні ідилічного симбіозу позначників і позначуваного. Ще мить тому така безпечна у своїй логічності лінійна тяглість добре структурованих речень зненацька провалюється, і під ногами читацької рецепції розчахується вповні незглибима безодня абсурду або ж зворотного боку сенсу. На сцені з’являються зграйки персонажів, «не створених за жодним образом, за нічиєю подобою», вони  засновують  неможливі  зв’язки  і  немислимі  аксіології,  згідно з якими «тисяча тихих вівторків варта години плачу» («Останній лист»). Викинутий у позалогічний простір читач потрапляє в перебіги переживань із сюжетами завдовжки якраз на ядерну ланцюгову реакцію, вони закручуються, мов лист Мебіуса, набувають рис нескінченної фатальності, часом — випадкового спасіння. Ці сюжети часто нагадують новелу («Лейтенант»), подеколи — набоковський епос («Батьки забирали її додому, і я…»). У принципі, за багатьма віршами Сливинського можна знімати фільми, настільки вони подієві. Далекі від маніакальних міметичних претензій, ці вірші ні відображають, ані наслідують реальність (соціальну, політичну, культурну, мандрівну, безпритульну, варшавську — потрібне підкреслити), задовольняючись тим, що перетворюють її на реальність поетичного слова, а ще тим, що гарно звучать — як саундтреки до історій про кохання п’ятитисячолітнього Адама з Євою мови:

Не знаю, чи ти ще готова все це любити — ліси у зламаній скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя; мої виходи на провалену палубу, невміння боротися за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами, щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева.