Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Та навіщо вона вам? – Розуміючи своє безсилля перед зграєю, Сивий присів на нари, похнюпився.

Верблюд сплюнув. На стіні барака, вище голови Сивого, з’явилася мокра пляма. Коротун посміхнувся:

– Гордий. Бігати не хочеш! Тоді доплюнь о-он до тієї стінухи. – Палець показував через плече на протилежну стіну.

– Ми ж не в цирку!

– Цирку цураєшся?! А громадянин начальник поважає. Дуже цирку поважає… – Верблюд прикинув на око відстань до стіни. – Гаразд. Ти – гордий, я – добрий. Доплюнеш до столу, віддам фотку.

Усі знали: ніхто зробити цього не зможе. Ще в школі Верблюд заздрив силі Маестро, заздрив будь-кому, хто міг зробити щось краще за нього, але свою заздрість виражав лише зневажливим плювком. До компанії Профа прибився, щоб у розмові з хлопцями додати блатне слівце або недбало похизуватися, як із ним «базарили» менти. Проф помітив його хворобливе самолюбство, наблизив до себе. Пригрів… Із кожним роком плювки Верблюда ставали більш далекими, точнішими. У світі Профа коротуна почали побоюватися, а той пишався високою дружбою, своїм прізвиськом та своїм «мистецтвом».

– По совісті скажу – сачок ти, корєш: цирку цураєшся. Бігати – гордий. Тоді відійми… Або попроси. Може, хто допоможе?

Верблюд окинув ув’язнених нахабним поглядом. Дещо довше затримався на Макарові. Згадав розмову з Профом. Так і не зводили новенького в жіночу зону. Розумів: йому самому такий лоб більш потрібний, ніж Профові.

Останнім часом знахабнів народ. Особливо підводять голову враженята, та й бандери з поліцаями все частіше огризаються. Воно завжди так, коли Пахан вийде на волю. Після амністії й поменшало своїх людей. Бригада Тигри зовсім від рук відбилася. А рівня Тигрі – Макар. Із таким бугаєм швидко Паханом визнають.

Після амністії Профа Верблюд не раз по-доброму підходив до хлопця, намагаючись затягнути у свою кодлу, пригріти, щоб потім приручити, але Макар відмахувався, як від надокучливого ґедзя, і дивився мимо, наче крізь скло. Що ж, не хоче базарити за пляшкою і «закусю», доведеться трішки пером[12] полоскотати, а через кров чоловік стає зговірливішим. Кров – вона швидше баби й монети упокорює. Все одно інша доріжка не світить: від враженят шарахається, а самітники в таборі не живуть. Спробує перо – стане покірливішим, сам «приканає», зрозуміє, де тепліше і солодше… Саме зараз нагода перевірити лоба в ділі. Заступиться, слово кине – буде за що присіктися. Випробують у бійці, а заразом і провчать.

– На весь барак не знайдеться помічника?! Сусіду, она, попрось. Скажи, поміч відпрацюю, відслужу. А ні – тоді валяй! Потіш товариство.

«Товариство» – все на одне обличчя, мовчки дивилося з нар: одні з цікавістю, інші тупо, відчужено, деякі співчутливо, хоча, зустрічаючись із поглядом Верблюда або Сивого, відразу ж опускали очі. Усіх ув’язнених об’єднували байдужість і якась приречена покірність долі.

Макар упевнений: останні слова про «помічника» стосувалися насамперед його. Це зрозумів не лише він. Багато хто кинув швидкий погляд у бік хлопця. Навіщо заводять – тайговик збагнути не міг, але знав: одному зі зграєю не впоратися. Та й з порожніми руками блатарі не ходять… Розворушити б «товариство»… Однак простіше взимку підняти з барлога ведмедя, ніж зека повести проти блатарів.

– Ану, кому сказав. – Верблюд узяв фотографію обома руками, – зараз…

Сивий побіг, потім різко зупинився, кинувся в інший бік і зіткнувся із Верблюдом.

– Хитруєш, падлюко. – Верблюд сплюнув. Плювок потрапив Сивому в груди.

– Забирайте шарф. Усю посилку. Тільки віддайте фотографію і лист… Це ж моя дружина… Розумієте, моя дружина!!! Благаю вас… – Сивий усе ще з надією зазирав Верблюдові в очі і тягнувся до світлини.

– Кажу, корєш, без лап. До чого ж ти шкодючий. Не терплю нічиїх, лише жіночі, ніжні… Дружина… Його дружина! – Верблюд відштовхнув Сивого і побіг за ріг столу. – Подивіться – смердючий тарган. Шнобель, як у гусака. А шия… Його дружина… Ха-ха-ха! У нього дружина… І така класна шльондра сохнутиме десятку за дохлою гнидою?! У тебе женілка вже…

– Віддай фотографію і посилку, – до Верблюда повільно підходив Булах.

Барак принишк. Ніхто не помітив, коли зайшов Тигра, а він уже давно спостерігав за «виставою» і «товариством». Побачив, як від останніх слів Верблюда більшість зеків зніяковіли, як розлючено-зло зиркав по нарах Макар.

– А-а-а, Тигро! Здоров! Ти відкєда приканав? – Верблюд зробив вигляд, що не зрозумів Булаха. – Сідай, підзакуси. Гостем будеш…

– Н-у! Х-утко-ко…

– Відвали, корєш, відсєль. Тебе і бригаду не чіпаємо – ось і шморгай у дві нірки. А просиш – могєм і тобі роги обламати, – Верблюд сплюнув під ноги Булаху, обвів поглядом своїх, жалкуючи, що немає поміж них Профа і Маестро.

Завести б Тигру. У загальному безладді провчать Макара, поквитаються з Тигрою. Після амністії Профа народ бешкетує. Бригада ж Тигри завжди жила незалежною «державою». Верблюд, помітивши, як кілька друзяк Булаха підвелися з нар, посміхнувся.

Що могли зробити десяток, другий, коли третина барака – свої люди: на рогачів[13] можна не зважати; рогач – завжди рогач, не посміє втрутитися, лише б його не чіпали. – Коротше, останній раз по-доброму кажемо: закрий пельку і менше виступай! Не на партійних зборах.

– За партію, гниль, голову відірву! Кому наказав – усе до нитки поверни!

Булах