Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Так-то, — проговорив Марик, потираючи руку.

— Ти дивися, із тобою теж привіталися. От тобі й чарівний метал, — проговорив майстер.

— Прямо живий, наче й не метал ніякий.

— Та вже… — вимовив майстер і додав: — Ну що ж, раз наші вітання прийняті, спробуємо далі пройти?

— У пролам?

— Так, у цю діру, куди камінь вкотився. І дивися, звідти наче якесь світло видніється.

— Так, — підтвердив Марик. — Сяйво слабеньке є.

— Ну що ж, давай тоді за мною, — сказав майстер і першим вирушив до розламу. — Прохід вузький, але я думаю, що пройдемо.

Трохи згодом Марик обережно пішов за майстром. Той, підійшовши до проламу, обернувся:

— Ну як, стажисте, коліна не тремтять? Хто знає, що ми там побачимо.

— Може, нагору посигналимо, що, мовляв, і як?

— Голова, — посміхнувся майстер. — Роботи з ладу вийшли. Тут жоден прилад не працює. У Агрипича на дисплеї нас теж немає.

— Тоді, може, назад рушимо, щоб шуму потім не було?

Майстер помовчав, міркуючи, а потім спокійно сказав:

— Ти знаєш, Марку, у мене відчуття таке, що все нормально буде. Ніколи такої впевненості не було. Раптом що — шлях назад відкритий, проходик тобто. Так що, давай, стажисте, глянемо в пролам, а там видно буде…

«От же розговорився, — подумав Марик. — Раніше такого з ним не бувало, аж очі засяяли. Прямо чаклунство якесь. І мене туди за ним теж тягне». А вголос сказав:

— Ви старший, вам видніше.

— Ну от і добре, — майстер оглянув краї проламу.

— Напрочуд гладкі й рівні, — прокоментував він. — Жодної зазубринки.

Потім він перехрестився й, переступивши на той бік, зник. Марик трохи постояв, прислухаючись. До нього долітав лише звук кроків майстра. Марик обернувся, ще раз оглянув брилу, а потім, підкоряючись незрозуміло якому почуттю, зняв із зап’ястя годинник і спробував браслетом відколупати від метеорита трошки чарівного металу. Пару разів його смикнуло ніби струмом, причому другий раз сильніше. Марик облишив ці спроби, креоній не піддавався, а третій розряд міг би виявитися занадто відчутним. «Ну має ж бути десь хоч маленький осколок, — нишпорив променем світла по проламу Марик. — Бути такого не може».

Його очікування виправдалися: ліворуч біля стіни знайшовся крихітний переливчастий шматочок.

«Ага! — зрадів Марик, підстрибуючи до нього й устигаючи при цьому подивитися по сторонах. — Ніхто не бачить?»

Він обережно взяв уламок, підніс його до обличчя.

Сумнівів не було — у долоні переливався шматочок чарівного металу.

«Ну що ж, Марку Сергійовичу, — проговорив про себе Марик, — за цю грамульку можна купити половину планети, якщо не всю!»

Він ще мить помилувався грою світла креонію, а потім поклав безцінну знахідку в одну з кишень.

«Що ж, основну справу зроблено, тепер подивимося, як там майстер» — зробив висновок Марик і, переступивши через край, опинився на тому боці проламу.

Спочатку він не міг зрозуміти, де він знаходиться й що оточує його. Все було таким незрозумілим. Але за мить, огледівшись, він завмер на місці з відкритим ротом. Такого він ще не бачив. Марик разом з майстром стояли на краю прірви у величезній підземній печері. Майстер стояв майже біля самісінького краю прірви. І увесь простір перед ним, від самого дна прірви до самого верху печери, а це було майже сто метрів, займав неймовірно великий креонієвий метеоритище, у сотню раз більший ніж брила в тунелі. Час від часу поверхня гіганта переливалася світловими відблисками-струмочками.

Ошелешений Марик тихенько підійшов до майстра, який непорушно стояв майже на самому краї прірви і, не мигаючи, дивився на чарівний камінь.

Почувши кроки, майстер обернувся.

— Ти бачиш це чудо, хлопче?

— Та вже ж… Метеоритище.

— Метеоритище… — передражнив майстер. — Перед нами, стажисте, креонієвий астероїд!

У Марика перехопило дух.

— Йой! — вирвалося в нього. — Відразу на більйони металу! Галактику з потрухами можна купити!

— Що? Гроші?! — здивовано проговорив майстер. — Ти в такий момент говориш про більйони?

— А про що тут ще говорити, майстре?

— Дурню, ти, я бачу, нічого не знаєш про креоній! Ти ж сам говориш, «чарівний метал»! І так його прозвали не маги які-небудь, не відьми-гадалки, а страшенні матеріалісти — учені!

— То й що з того?

— Креоній може дати набагато більше, Марку.

— Більше?! — здивувався Марик. «Куди це старий хилить?» — не міг зрозуміти він.

— Ех ти, молодий, а такий темний, — зітхнув майстер. — Ну, приміром, що ти зараз почуваєш?