Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Ну… — Марик прислухався. — Добре почуваюся, легше, ніж у тунелі… — Але ж, Захаре Овсійовичу, — гаряче звернувся він до майстра, — більйон бруксів!

— Е-ех, безнадія! — махнув рукою майстер і рушив праворуч, де на стіні був неширокий, метрів п`ятдесят, виступ, що підходив ледве не впритул до самого астероїда.

— Іду, іду, дорогий ти мій… — долетіли до Марика слова майстра. «Зовсім старий схибнувся на шахтах», — подумав Марик і йому стало якось не по собі.

— Овсійовичу! — погукав він майстра.

Але той продовжував твердо крокувати по виступу. Відстань повільно, але впевнено скорочувалася. Тридцять метрів, двадцять, десять… Марик уже хотів було побігти за старим, але те, що він побачив, змусило завмерти на місці. Майстер, не доходячи до краю виступу кілька метрів, витягнув руку вперед — і ділянка поверхні астероїда на рівні долоні майстра стала трохи світлішати.

— Здрастуй, дорогий, здрастуй…. — знову долетіло до Марика. Світло ставало все яскравішим. А потім зненацька з’явився золотавий промінь, який ніби м’якою хвилею облив майстра, а потім і стажиста. Що відчув майстер, Марик не знав, але в нього було таке відчуття, наче мільйон дрібних голочок обсипалися на нього. Це було малоприємно, і Марик стрибнув убік. За мить промінь зник, а потім зменшилося й сяйво на поверхні астероїда.

— Спасибі, спасибі, рідний мій, — почув Марик. Майстер упав на коліна і з тремтінням у голосі, ледве не плачучи, повторив ці слова. Марик навіть побоявся відразу підходити до свого наставника.

— Овсійовичу! — гукнув він. Дивно, але майстер почув і повернувся до стажиста.

— Усе нормально Марку, усе нормально, — крізь сльози проговорив він. — Це все навіть дуже добре.

Після цих слів майстер обтер рукавом обличчя й піднявся з колін. «Зовсім старому зле», — промайнуло в Марика в голові, і він, відкинувши всяку обережність, поспішив до нього.

— Що це все значить? — запитав Марик, коли підхопив майстра під руки. — Прямо чудеса якісь!

— Так, так, хлопче. І до того ж, справжні.

Майстер трохи помовчав, а потім додав:

— Річ у тому, що я тепер знаю, що мені треба робити.

Марик пильно подивився на майстра.

— Не вже те світло? — запитав він.

— Це так… В одну мить, Марку, я все побачив, усе зрозумів і все знайшов.

— І що тепер?

— Тепер? — майстер якось по-особливому посміхнувся. — Тепер от що, стажисте. Назад ти сам підеш. Розповіси там все, як є, а я… Я тут залишуся.

— Як тут?

— А ось так, Марку. Боятися мені тут нічого і втрачати в цьому житті нічого. Я тут повинен залишитися, такий шанс раз у житті випадає… А тобі, до речі, бувати тут довго не рекомендується — недоріс іще. Тому й світло тобі не на радість.

— Звідки ви знаєте?

— Загалом так, Марку, іди звідси, — продовжив майстер. — Якщо захочуть, нехай загін присилають.

«Як це захочуть? — подумав Марик. — Це обов’язок, та тут через креоній така комісія приїде!»

— Усе стажисте, виконуй команду. Так, про креоній не говори відразу. Скажеш, мовляв, метеорит незрозуміло який у тунелі. І все. Нехай самі класифікують. Усе, щасливо!

І майстер поплескав Марика по плечу.

Той потис руку на прощання і, ще раз оглянувши переливчастий астероїд, попрямував до виходу.

«Кожен сам собі пан, — так розсудив Марик. — Хоче залишитися, то нехай залишається».

Тільки через деякий час Марик зрозумів, що майстер у той момент прощався з ним назавжди. Але тоді він не надав незрозумілим словам майстра великого значення.

Пройшовши вузьким коридором повз метеорит у тунелі, він ще раз оглянув роботів. Справді, вони не мали ніяких зовнішніх пошкоджень.

Потім Марик повернувся до брили й оглянув її.

— Що ж, чарівний метале, — тихенько проговорив він. — До зустрічі!

І обережно намацавши чудесний осколок у своїй кишені, повернувся й пішов до ліфта.

Але почали відбуватися незрозумілі речі. Чим більше Марик віддалявся від метеорита, тим важче йому ставало йти. Якесь незвичайне почуття огортало його. Усе тіло почало бити дрібне тремтіння, у голові гуло, і все попливло перед ним, немов у тумані. Усі ці симптоми підсилювалися з кожним кроком.

«Мабуть, через креоній», — здогадався Марик, але розлучатися з чарівним металом не квапився. Думка, що ці маленькі шматочки можуть зробити його дуже заможною людиною, не залишала Марика і надихала його. І стажист, перемагаючи нудоту й стиснувши зуби, продовжував іти. Він тільки все сильніше здавлював рукою кишеню, у якій лежав креонієвий уламок.

— Нічого, нічого, — немов у маренні промовляв Марик. — Стерпиться-злюбиться.

До ліфта Марик підбирався вже повзком, причому його знудило кілька разів, але він продовжував просуватися вперед.

— Стерпиться-злюбиться, — немов заведений повторював він, забираючись в кабіну ліфта вже напівнепритомний.