Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами

наловленого ще в Ерденетському струмку мотиля. Подзвонюючи бурами, поспішили до річки і, вражені, зупинились на березі, не маючи сили ступити на кригу.

«Той, Хто Греблі Рве» підготував для нас сюрприз – готував він його всю ніч, а ми в темряві й не помітили… Де й подівся вчорашній прозорий та блискучий одяг Селенги! Мабуть пожалілась вона Тому Хто Греблі Рве, що дуже незручно їй було, бо застали ми її зненацька в прозорому, домашньому одязі… Розмалював він Селенгу химерними крижаними малюнками. За одну ніч прикрасив одяг Селенги мільйонами крижаних квітів, що пухким килимом вкрили всю її поверхню.

В ласкавих животворних променях ранкового сонця налились квіти веселковим різнобарв'ям життя, заіскрилось весільною фатою і саме повітря.

Ой, хлопці, скажіть рибі, хай почекає! – аж застогнав я. – побіжу за фотоапаратом! Не сфотографую – все життя жаліти буду!

– Зачекай, – зупинив мене Женя. – як сфотографуєш – ще більше жаліти будеш, бо тільки марно плівку переведеш. Ми вже стільки плівки на цю красу витратили… І все даремно! Ну, не бачить фотоапарат те, що бачить око! Краще дивись, запам'ятовуй, розкажеш дома, а, може, напишеш…

Не послухався я тоді свого бригадира і старшого, більш досвідченого товариша; фотографував і з повного зросту, і з коліна, і лежачи… Хлопці співчутливо посміювались, «Фомою невіруючим» називали, нагадували мені, влаштований мною «цирк з жердиною»… Я старався, хоч, в глибині душі відчував, що мої зусилля марні. Ну, дійсно, не може чорно-біла плівка передати тієї фантастичної гри фарб та відтінків, яка заворожила наш погляд і полонила душі! Дуже прикро, але Женя мав рацію…

Хоч стало вже помітно тепліше, але голі руки на фотоапараті швидко задубіли, та й фотоапарат, незвичний до такого морозу, став відмовляти. Мусив повертатися до «теплих стін» ховати апарат в рюкзак і відігріватися.

Повертаючись на лід, намагався не дивитися під ноги, безжалісно чавлячи грубезними, обмазаними клеєм «БФ», валянками казково дивний витвір природи.

Хлопці вже прокрутили собі нові лунки і запропонували мені свої бури на вибір, але ж моя впертість мене не залишила. Я відмовився і взявся своєю плішнею розкупорювати свою лунку. Хлопці запевняли, що там вже нічого не може бути, бо хвостів хекових на лишилося, лише якоюсь шкуркою гачок обмотали, отже, снасть і перед від’їздом можна з криги виколупати, а поки що, не втрачати час, чебачків та харіусів насмикати.

Та нє, так не піде, – відповідав я, – перевірю, краще, зараз. І снасть заберу і порибалю звідси ж. Нащо подвійну роботу робити? До того ж, вдень «розпечатувати» лунку набагато легше, бо хоч бачиш, що робиш.

– Ну, тягни, Фома, тягни, – посміювались хлопці, – а ми харіуса та чебачка, поки що, насмикаємо!

Скоро, «пробочка» що виявилась значно товщою за нічну, вже була в моїх руках. Потягнув – є!!! На цей раз боротьби майже не було і за кілька секунд ще один красень плескав хвостом по завбачливо підстеленій Мишком плівці.

– Ну от, тепер і у мене два! – підсумував я. – А ви на мене не зважайте, тягніть своїх чебачків! – «віддячив я їм за «Фому»…

– Треба це місце запам'ятати, чи якось помітити, бо тут, скоріш за все, яма де налими відлежуються, – задумливо запропонував Артеменко, і всі почали крутити головами, відшукуючи помітні орієнтири.

Артеменко – таки мав рацію. Хлопці натягали по 3–4 кілограми чебака та харіуса, а я навіть жодного хвоста не побачив. То, мабуть, було беззаперечне володіння налимів, а тому інша риба обходила його стороною. Чесно кажучи, я, навіть, зрадів такому повороту рибацького щастя, дуже не люблю чистити рибу і, взагалі, – риболовля то не моє. Безрезультатно побовтавшись півгодини в налим'ячій лунці, я, всупереч пропозиціям все ж просвердлити для себе іншу лунку, віддав свого мотиля хлопцям і «змотав вудлища».

Трохи відігрівшись біля багаття, я сховав фотоапарат за пазуху від морозу і пішов на «фотоетюди».

Що й казати, «трофеї» фотополювання принесли мені набагато більше задоволення і втіхи, ніж здобич і весь процес риболовлі; – гілля дерев, прикрашене товстелезним шаром голчастої паморозі на тлі бездонного темно-синього неба, наче ті корали Червоного моря. Такі ж коралові бороди, вуса, брові і, навіть, вії моїх колег… Казковий карнавал-маскарад в царстві Нептуна, де бородаті русалки вдягнули на час маскараду прикрашені такими ж білосніжно-променистими коралами, пропалені в багатьох місцях тілогрійки…

А в полудень приїхав за нами КАМАЗ, але вже не те чудо на колесах, що привезло нас на Селенгу, а новенький, з зимовим, утепленим кунгом, так що, доїхали без пригод. Навіть нема що згадати…

Ерденет – Улан-Батор
Щоденник-ессе. Вибрані уривки

… Отже, день 124-ї настане через годину, а поки ще 27 січня 1984р. Сьогодні вперше стикнувся з тибетської медициною – голковколюванням.

Встромили в мене сьогодні півдюжини голок: – одну в тім'я, що було особливо страшно і неприємно, одну в шию, в «яблучко», дві в кисті рук між великим і вказівним пальцями, по дві зовні ліктьового згину. Біль не найгостріше комариного укусу, а коли вона вщухала, сестричка – монголка питала – осюсьсяєтє? Я відповідав – Бахкуй – ні, вона втикала, вгвинчуючи голку далі, просто в нерв і тоді, здригаючись, як від удару струмом, я сичав крізь зуби, соромлячись власної болю – больно! А сестричка, не звертаючи уваги на моє перекошене гримасою болю обличчя, вгвинчувала в мене голку ще далі… я кричав: байна!!! – (так, є) монголки здивовано відповідала «Сайн» – добре, і залишала мене на деякий час, а