Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

викинув уперед зброю, немов хотів проткнути свого вбивцю багнетом, але не влучив, а тільки завив, мов пес, якого смертельно поранили. Миттєво – на пружині своїх думок про можливу зраду – Павло Гаврилович розвернувся навколо своєї осі, і поки другий більшовик обертався, щоб дізнатися причину дикого виття, встромив у його праву руку ніж, який м’яко проник у людську плоть аж по рукоятку. Нове виття розляглося в сільській глушині, позначаючи нестерпні больові хвилі, що виходили від сталевої смужки ножа, який розрізав кілька тисяч нервів. Червоноармієць упав на сніг, тримаючись за рану, а Павло Гаврилович схопив гвинтівку й замість того, щоб дати драла, щодуху побіг до перекошеного сараю, який був зовсім недалеко і в ньому сидів ще один полонений, старий Свирид – ніби Йона в череві кита. Розділ 6

Ганна Дмитрівна дивилась у вікно, де вечір вже розлив по широкій вулиці свої темні барви і все довкола здавалося зануреним у чорнило. Щоб роздивитись, тепер треба було докладати чималих зусиль. Жінка спостерігала за людьми, які подекуди проходили тротуаром, нахиливши голови і не знаючи, звідки може прийти небезпека, тож вони озиралися, здригалися при будь-якому шерхоті, а коли лунали постріли, мерщій тікали геть.

Третій день більшовики грабували місто. Особливо вони цікавилися заможними киянами. Дізнавшись, що у тому чи іншому будинку мешкає багата родина, червоні вдиралися туди, грюкаючи чоботами й стріляючи наліво й направо. Іноді вони знаходили те, чого прагнули, і тоді не було рятунку. Кілька пострілів – і нестямні крики про допомогу розліталися по багатоповерховому будинку, але не знаходили адресата. Господаря зазвичай убивали, жінок – ґвалтували. Після того, як усе закінчувалося, у пограбованій квартирі ті, хто лишився живий, ще довго притискалися до стін від жаху, а ті, хто вже покинув цей світ, дивилися скляними очима в стелю, неначе то були самі Небеса. Іноді ж потрібних адресатів на місці не було, і роздратовані червоні залишали будинок, смертельно налякавши інших його мешканців. Останнє, що вони чули, – гупання вхідних дверей, яке ламало життя навпіл. Зазвичай після цього ті, кому пощастило, збирали врятовані речі, поповнюючи собою армію втікачів, що розтікалася по країні. Усталений за багато років побут заможних киян руйнувався в один вечір – усе, чим вони володіли, у них забирали. Та й що таке зібране за роки майно людини, як не відображення часу, який теж любить накопичення?

Через ці пограбування Ганна Дмитрівна втратила сон. Кожен шерхіт за дверима здавався їй вироком більшовиків. Її жіноче серце не могло змиритися з такою безглуздою жорстокістю – замислюючись про це, вона виправляла сама себе, мовляв, хіба ж може жорстокість мати глузд? Увечері Ганна Дмитрівна сиділа біля вікна, але електрику не вмикала – боялася привертати до квартири увагу.

Гуркіт від автівки, що проїжджала повз, і вигуки п’яних знов не давали Ганні Дмитрівні спати. Червоноармійці мов показились – щовечора вони роз’їжджали містом на автомобілях або парних ландо, нетверезі, з такими само лярвами, наводили безлад у ресторанах та гральних домах. Що саме відбувалося наразі поза стінами квартири, Ганні Дмитрівні не хотілося навіть уявляти. Вона стояла біля вікна, загорнувшись у тонку білу шаль і скидаючись на примару. Зненацька за її спиною, у глибині кімнати щось застукало, а тоді зашерхотіло. Жінка здригнулася й озирнулась. Там стояв Морозов у поспіхом натягнутому галіфе та у френчі, який він накинув поверх бинтів. В одній руці він ніс свої чоботи, які позавчора попросив принести до його кімнати – начебто їх треба вичистити. У другій руці офіцер стискав кобуру та портупею. Вони не вміщалися у жменю, і шкіряний ремінь тягнувся, мов змія, по підлозі – це саме він шерхотів. Морозов обережно просувався до дверей, щоб вийти геть.

– Овва! Хто це вештається тут уночі? – Ганна Дмитрівна здивувалася Морозову, що застиг посеред кімнати, наче кіт, якого упіймали на шкоді.

– Е-е-е… Я, шановна Ганно Дмитрівно, хотів повітрям подихати. Спекотно тут, сил нема, – промукав Морозов, одразу ставши схожим на шкодливого школяра.

Ганна Дмитрівна всміхнулася, узяла з комода свічку і підійшла до офіцера. У тьмяному світлі вона роздивилась Морозова, і його кумедний вигляд змусив жінку широко усміхнутися: розпатлане волосся, що скидалося на перуку, підсилювало ефект.

– Знаю я вас, шановний пане. Давно замислили втечу. Ти, Морозов, певно, думав, що я не помітила, як ти вчора притяг у кімнату свій револьвер, коли ходив до вітру? Втекти хочеш, а куди? – голос Ганни Дмитрівни звучав трохи іронічно і водночас жорстко.

– Їй-богу, лише повітрям!.. Як риба на березі, нема чим дихати, – мов дитина, виправдовувався Морозов, крутячись на місці, і ремінь на підлозі совався і шарудів.

– Ага, ага. На фронт хочеш! До друзів вирішив утекти. Знаю я тебе, – знов повторила пані Вітко.

Морозов зітхнув. Увесь цей час він намагався триматися прямо, але коли його таємницю розкрили і приховувати не було чого, він розм’як і слабкість далася взнаки – поранений хитнувся, зробив крок назад і важко опустився на тахту.

– Гірко мені, Ганно Дмитрівно. Ось лежу тут, у м’якому ліжку, як пан-білоручка, а в голові обличчя, обличчя пливуть… – поскаржився офіцер.

– Так, що аж час для марних вчинків? – жінка пом’якшала, сіла поруч із Морозовим на стілець.

– Ох, марнота зараз усе вкрила. От хіба не марно я зараз лежу, коли мої брати гинуть?

– Але ж подумай сам: хіба ти, поранений, здатний зараз щось робити? Та й далеко тепер наші. Невідомо, що коїться.

Тут Ганна Дмитрівна зітхнула, наче хтось нагадав їй про тугу, що роз’їдала серце, мов кислота. Обоє замовкли. Морозов хотів підбадьорити жінку, але він не був надто красномовною людиною. У душі його горіло полум’я, але описати його, передати свої почуття він був