Колм Тойбін - Завіт Марії

небезпеку, щоб показати свою віру в нього. Так, нас залишили з ним. Коли жорстоку справу було зроблено, коли людина, розп’ята на тлі неба над горбом, померла, і весь світ знав про це, катам нічого було затримуватися. Вони пішли поїсти, випити, одержати платню. Тоді горб, на якому недавно палили димні вогнища і галасувала розлючена юрба, став місцем тихого плачу. Ми обіймали і гладили його тіло, таке важке і водночас невагоме, обезкровлене, майже зовсім біле, як мармур чи слонова кістка. Тіло вже починало холонути, але якась частина його самого, щось, що він передав нам в останні години, щось, що народилося з його страждань, ширяло в повітрі, ніжне і заспокійливе.

Саме так мені снилося. Іноді сни продовжувалися і вдень, коли я не спала: я сиділа й відчувала, що тримаю його в обіймах, тримаю його тіло, у якому більше немає болю, і мій біль, що був частиною його болю — його і нашого спільного — відступає. Все це легко уявити. Але те, що сталося насправді, уявити неможливо, і мені це доведеться визнати зараз, у ці останні місяці, що залишилися мені до смерті, а інакше справжні події перетворяться на казку, повну отрути, як бувають повні отрути яскраві ягоди, що висять низько на деревах. Не знаю, чому мені так важливо сказати правду — собі самій, серед ночі, чому так важливо, щоб слова правди прозвучали хоча б один раз. Адже світ — це тиша, і нічне небо без пташок — це тиха безмежність. І ніякі слова нічого не змінять у нічному небі. Вони не зроблять його більш світлим або менш загадковим. І білому дню теж немає ніякого діла до слів.

Я кажу правду не тому, що від цього ніч стане днем чи дні стануть безкінечними і прекрасними на втіху нам, старим. Я говорю правду просто тому, що можу це зробити, тому, що сталося так багато, і тому, що у мене може не бути іншої можливості. Може, скоро я знову почну уявляти, що того дня не втекла з горба, а тримала його оголене тіло у своїх обіймах, може, скоро цей сон, такий зрозумілий мені і такий реальний, тепер заповнить усе навколо і змінить саме минуле, і стане тим, що було, тим, що мало б бути, тим, що я бачила своїми очима.

Насправді було ось що. Вони бігли, підтримуючи мене з двох боків, і я раптом зрозуміла, що наш охоронець не має ніякого плану. Він, як і ми, не знав, що робити. Повернутись до міста ми не могли. У нього було трохи грошей, але ніякої їжі. Мене пронизала думка, що він змушував нас піти тільки, щоб урятуватися самому, і що неперевершений план мого порятунку з’явився пізніше і зовсім не був головною метою від самого початку. Гості, що приходять до мене тепер, намагаються все зв’язати, сплести візерунок, надати всьому зміст і просять мене допомогти. Я допоможу їм, як уже допомагала, але не тепер. Тепер я знаю, що все робилося навмання, як вийде, і дорогою траплялося таке, про що я, навіть тепер, не хочу згадувати. Я знаю, що тоді ми робили жахливі речі, тому що були у відчаї. Ми крали одяг, бо треба було щось одягти, і я вкрала взуття, бо треба було щось узути. Грошей ми не брали і нікого не вбили. Сподіваюся, що не вбили, але багато чого я не бачила. Ми намагалися йти якомога швидше, іноді нам нічого було їсти, а іноді ми відчували, що нас вистежили, за нами женуться. Коли від нас вимагали пояснень, ми відповідали, що зі мною моя дочка та її чоловік і мандруємо ми без речей і пішки, а не на ослах, тому що мій син пішов уперед з караваном і всім нашим скарбом. Ця неправда не така важлива, а може, і все інше, що ми робили дорогою, теж не таке важливе, та хіба можна це знати напевно?

Важко зрозуміти інше — чому так важать наші сни. Після того що сталося на горбі, ми рухалися в основному ночами, а не вдень, особливо спочатку, тому те, що відбувалося вві сні, не дає мені спокою ще більше, ніж тоді. Дивно, але тепер здається неважливим те, що ми напали на сільський будинок, що стояв віддалік, уразливий, ні в чому не винний, і забрали їжу, одяг, взуття і трьох віслюків, котрих скоро відпустили, а наш охоронець зв’язав господаря, його жінку й дітей, залякав їх, щоб вони нас не переслідували. Ми з Марією усе те бачили на власні очі. Я одягла чужий одяг і взула чуже взуття, а на їхніх ослах ми рухалися швидше. Усе це було.

А ще був спільний сон: нам із Марією наснилося те саме. Я не знала, що таке буває. Коли мій чоловік був живий, нам снилися різні сни, хоча вночі ми лежали поруч і часто торкались одне одного. Сон у кожного свій, як і біль. А тими днями ми часто були у відчаї, часом голодували, задихалися від швидкої ходи, мучилися від постійного страху: ми з Марією зрозуміли, що наш охоронець не знає, що робити, і веде нас до води, до моря, покладаючись на випадок, і з кожним днем, якщо нам не вдасться знайти корабель або якийсь притулок, залишається все менше надії на те, що нас не впіймають. Ми з Марією не розлучалися ні на мить. Підтримували одна одну, коли йшли, спали обійнявшись, зігріваючи й охороняючи одна одну. Ми обидві знали, що коли нас піймають, то вб’ють, закидають камінням або задавлять, а тіла залишать гнити. Ми майже не розмовляли з охоронцем і насилу приховували своє презирство до нього, охоплені страхом, що нас піймають, страхом, що ця людина, ні до чого не здатна, але з високою думкою про себе, заманює нас у глушину, і що скоро ми помремо від голоду й виснаження.

Нам обом наснилося, що мій син воскрес. Нам снилося, що ми спимо біля колодязя, зробленого з дерева і каміння, колодязя, до якого всі ходили, тому що вода в ньому була солодша, холодніша і чистіша, ніж в інших. Ми були самі. Був ранок, та поки ніхто не прийшов по