Колм Тойбін - Завіт Марії

воду, адже сонце ледь показалось. Ми спали, обіпершись на камінь. Дивно, що не було ніякої стежки, і хоча вдалині виднілись маслинові дерева, поруч нічого не росло, і не було чути ні звуку: ані співу пташок, ані мекання кіз — нічого. Ми обидві спали в одязі, коли настав світанок. Охоронця не було видно, страх і гарячкова метушня тих днів кудись зникли. І раптом ми обидві прокинулись від плюскоту води: ніби хтось невидимий прийшов набрати її, і вода сама собою піднімалась і виливалася з колодязя.

Я впевнена, що вода виливалася, бо вона намочила моє плаття і розбудила мене. Та я продовжувала лежати й опустила руку у воду, щоб переконатися, що вона справжня. Вона була справжньою. А Марія скочила, намагаючись не намокнути, та ойкнула від здивування. Я глянула на неї, але спочатку не побачила того, що бачила вона. Мене надто вразило те, що відбувалося з водою: тепер вона вихлюпувалася з колодязя, била ключем, виливалася на землю і текла в бік дерев, поступово утворюючи невеликий струмок. А потім я обернулась і побачила його. Він повертався до нас, піднімаючись із водою, потік виносив його із землі. Він був оголений, і його рани на руках, ступнях, гомілках, де були зламані кістки, на лобі, куди впиналися колючки, — були відкриті, і навкруг них були синці. Тіло ж було білим. Коли вода винесла його з колодязя, Марія підхопила його і поклала мені на коліна. Ми доторкнулися до нього. Перше, що нам кинулося в очі, — це білість його шкіри, білість, яку не можна описати. Ми обидві помітили, яка вона чиста, неторкана, прекрасна і пронизана світлом.

Уві сні ми бачили, як він розплющив очі, ворухнувся і ледь чутно застогнав. Здавалося, що ніякого болю він не відчуває і забув, що з ним сталося. Але рани нікуди не поділись. Ми не розмовляли з ним. Ми просто тримали його, і він здавався живим.

А потім він перестав ворушитися, чи помер, чи я прокинулась, чи ми обидві прокинулись. І все. Ми не змогли втриматись і не поділитися сном одна з одною, і наш охоронець усе чув. І тоді в ньому щось змінилось, він заусміхався і сказав, що завжди знав, що так буде, що це було провіщено. Він змушував повторювати розповідь знову і знову, і коли переконався, що все запам'ятав, то сказав, що нам тепер ніщо не загрожує, що має іще щось трапитися, що й приведе нас туди, куди треба. Ми відчували незвичайну легкість — може, від голоду, а може, від страху. Ми почувалися вільними.

Я знала, і Марія знала, що ми йдемо навмання, і я іноді думала, що ми були б у більшій безпеці, коли б Марія залишила нас і повернулася додому. Пізніше, коли ми сховалися в якомусь будинку, то змогли спокійно поговорити про це. Ми розуміли, що я ніколи не зможу повернутися, ніколи не зможу з’явитися там, де мене знають. Але вона могла повернутись, і я бачила, що вона цього хоче. А потім спокійні дні скінчились. Їм поклали край їжа, відпочинок і зміна в нашому охоронцеві, котрий ніби запишався. Пиха в ньому прокинулася, коли кількоро незнайомців, а потім і тих, хто знав, що він — послідовник, зголосилися допомогти. Через них він зміг послати по допомогу і запевнив нас, що скоро ми будемо в безпеці, що за нами прийде човен і відвезе нас до Ефеса, де для нас приготовано будинок, де нас завжди захистять. Він не розумів, що його втішання і заохочення нічого не змінюють, адже ми почали усвідомлювати весь жах того, що зробили. Ми залишили ховати мого сина іншим, а можливо, він так і не був похований. Ми втекли туди, де наші сни стали реальнішими, ніж яв, ніж час, коли ми думали, страждали, усвідомлювали себе. Кілька днів здавалося, що так і треба, можливо, ми обидві сподівалися, що майбутнє теж стане тільки сном, а потім усе розпалось, і я зрозуміла, що Марія хоче піти, що вона більше не хоче зі мною залишатись. Я знала, що так і буде, і одного разу це сталося: я прокинулася вранці, а її ліжко було порожнім. Охоронець допоміг їй піти, бо вона так хотіла. Тоді прощання не мало сенсу, воно нічого б не змінило. Я не сердилася, що вона пішла просто так. Але тепер я залишилася з ним наодинці, і треба було вирішувати, як поводитися. І ще дещо мені треба було вирішити для себе раз і назавжди. Тепер я хотіла, щоб сни зайняли своє місце і стали частиною ночі, а все, що відбулося насправді, все, що я бачила і робила, стало частиною дня. Я сподівалася, що до самої смерті зможу чітко бачити різницю. Маю надію, що це мені вдалося.

* * *

Тепер — білий день, і те, що проникає в кімнату, зветься світлом. Дивно, але коли ми піднялись на борт човна, який доставив мене сюди, що плив крізь бурі та штиль, я мріяла, аби трапилося нещастя. Мені, щоб заспокоїтись, було необхідно, щоб наш охоронець або хтось із його помічників упав у воду і кликав на допомогу, випірнав і знову тонув, а потім знайшли б його мертве тіло. Я хотіла знову пережити це відчуття, як би воно не називалось. Я би бачила не нещастя, а просто картинку, нагадування. Коли я дивилась на людей, перед моїми очима стояла насильницька смерть, і я відчувала, що тепер готова зустрітися з нею віч-на-віч, як дикий звір чує, чого чекати і що робити, коли добра рука простягає йому їжу, наче ручному. Те, що я бачила, зробило мене дикою, і цього вже не змінити. Я втратила розум від того, що бачила при світлі дня, і ніяка темрява не пом’якшить і не зітре цього.

Я нечасто виходжу з дому. Я завжди насторожі. Зараз дні стають коротшими, а ночі — холоднішими, і коли я виглядаю у вікно, то дивлюся з подивом і не можу відірватися. Світло здається таким яскравим, соковитим. Неначе тепер, коли воно має менше часу, щоб огортати нас своїм золотом, воно зробилося