Колм Тойбін - Завіт Марії

нічого вже зробити не можна. То раптом думки ставали зовсім спокійними, я думала про те, що коли це відбувається не зі мною, адже не мене розіп’яли на хресті, то значить, цього взагалі нема. Я думала про нього, коли він був зовсім крихітним, був частинкою моєї плоті, коли його серце народжувалося з мого. Думала, що добре було б кинутися в чиїсь обійми та про щось запитувати. А ще стежила, чи не подадуть знаку, щоб усе скоріше закінчилось. А ще починала розуміти, навіщо Марк заманив мене до міста в той будинок: щоб можна було схопити мене, коли все скінчиться, чи навіть раніше.

А потім, в останню годину, коли натовп почав розходитись і люди спускалися з пагорба, вже не було часу думати. Не було часу дивитися навкруги, намагатися відволіктися, цієї останньої години страждання того, хто висів на хресті під палючим сонцем із цвяхами в руках і ногах, дійшли до межі, він скрикував і насилу хапав ротом повітря. А ми все чекали, усвідомлюючи, що кінець близько, дивилися на його лице, на його тіло, і не розуміли, чи знає він, що ми поруч, доки вже перед самим кінцем він не спробував розплющити очі і сказати щось. Ніхто не міг розчути його слів, промовлених з величезним зусиллям і все ж дуже тихих. Він зробив це, щоб ми знали: він іще живий. І, як не дивно, незважаючи на його біль, незважаючи на його приниження, я, хоч до того і бажала шалено, щоб усе скоріше закінчилось, тепер цього не хотіла.

Під кінець наш охоронець, його послідовник, той, що приходить до мене зараз, платить за все і допомагає мені, сказав, що як тільки він помре, треба зразу йти, що інші омиють і поховають його тіло, що з протилежного боку пагорба є стежка, і, коли ми підемо нею поодинці, він допоможе нам зникнути. Та навіть якщо нам удасться піти, сказав він, за нами все одно будуть стежити, нас шукатимуть, тому нам доведеться йти ночами, при світлі зір і місяця, а вдень — десь ховатися. Коли він говорив, я дивилась йому в обличчя й бачила те саме, що бачу в ньому і зараз: не сум, не жаль, не хвилювання, а холодний розрахунок, неначе життя — це справа, яку треба зробити, неначе наше земне існування мусить бути ретельно спланованим і цілком передбаченим.

— Він — іще живий, — сказала я. — Ще живий, і я буду поруч, поки він не помре.

Я кинула погляд на людей неподалік, і помітила, що Марка з ними нема і немає тієї людини, що слідкувала за мною. Я збентежено оглянулася, щоб зрозуміти, де вони поділися: вже йдуть чи приєдналися до решти. І побачила, що вони розмовляють із чоловіком, який був на весіллі в Кані — з душителем, і показують на мене, Марію і нашого провідника, виділяючи нас із натовпу. Душитель дивився і спокійно кивав, запам’ятовуючи кожного з нас. Пізніше, багато років по тому, я переконувала себе, що прийняла таке рішення через Марію, коли зрозуміла, що це я привела її сюди і тепер через мене її задавлять. Я пам’ятаю, як Марк казав, що ця людина вміє душити зовсім беззвучно, не залишивши слідів. Але насправді, коли я підбігла до нашого провідника і сказала, що треба скоріше йти, як він і пропонував, поодинці і крадькома, а потім іти якомога швидше, ночами, туди, де ми будемо в безпеці, я думала зовсім не про те, що мовчазний душитель може вбити Марію, не про те, як тіло її буде звиватись у чіпких пальцях, що ламають її шию. Я думала про себе. Намагалася врятуватися сама. Зненацька мене охопив страх, нестерпний страх, і я відчула, що тепер небезпека загрожує мені, що вона ближча, ніж була всі ці години.

Тільки тепер я можу в цьому зізнатися, тільки тепер я можу собі дозволити це сказати. Багато років мене втішала думка, що я дуже довго пробула там і дуже страждала. Та настала пора сказати, промовити ці слова: попри жах, попри відчай і крики, попри те, що його серце і плоть народилися з мого серця і плоті, попри весь мій біль, що залишився і буде зі мною до самої смерті, — незважаючи на все це, біль був його, а не моїм. І коли виникла небезпека, що мене схоплять і задавлять, моєю першою і останньою думкою було: «Тікати». У ці години я була зовсім немічна, але, хоча моє горе ставало все сильнішим, хоча я кидалася до всіх і ламала руки і з жахом стежила за всім, що відбувається, я все ж таки знала, що робитиму. Як і сказав наш охоронець, я залишу його тіло іншим, нехай його обмиють і поховають інші. Коли буде треба, я залишу його помирати на самоті. Так і сталося. Коли я подала знак, що згодна, Марія вислизнула першою, а ми краєчком ока слідкували, як вона виходить. На хрест я більше й не глянула. Може, я вже достатньо надивилась. Може, правильним було врятуватися, раз виникла така можливість. Але зараз я так не думаю. Усе це було неправильно. І тепер я скажу, тому що маю сказати: я вчинила так заради власного порятунку. Іншої причини не було. Я бачила, як наш охоронець зник, і прикинулася, що нічого не помітила. Я попрямувала до хреста, начебто хочу присісти біля його ніг, ламаючи руки, і чекати, коли настане кінець. А потім зайшла за хрест. Зробила вигляд, наче когось чи щось шукаю, може, відлюдне місце, щоб піти до вітру. І слідом за нашим провідником і Марією спустилася з іншого боку пагорба і пішла повільно, потихеньку, все далі й далі.

Мені снилося, що я залишилась. Мені снилося, що я тримала пошматоване тіло свого сина, залите кров’ю, а потім омите, що в цей час він знову був зі мною, що я торкалась його тіла й обличчя, прекрасного і змученого. Я торкалася ран від цвяхів на руках і ногах. Я витягла колючки з його голови і змила кров з волосся. Вони залишили мене з ним, і з Марією, і з нашим провідником, і з іншими, хто прийшов розділити його кінець, хто наражав себе на