Колм Тойбін - Завіт Марії

що я не могла розгледіти жодної знайомої риси. Я впізнала лише голос, цей голос міг належати тільки йому. Я оглянулася навколо. Люди займалися своїми справами: кували і годували коней, грали в кості, перегукувалися жартами, розпалювали вогнища, щоб приготувати їжу, а дим підіймався в небо і розносився далеко навкруги. Мені було незрозуміло, як можна стояти і дивитись на все це, замість того, щоб кликати його чи бігти до нього. Але я не ворушилась. Я дивилась, охоплена жахом, але не рушила з місця і не вимовила ні звуку. Їхня рішучість була така велика, що їй нічого було протиставити. Ніщо не могло протистояти їхній зосередженості та швидкості. І все одно здається неймовірним, що ми могли просто дивитись, що я вирішила не наражати себе на небезпеку. Ми просто дивились через те, що іншого вибору не було. Я не закричала і не побігла йому на допомогу, тому що це було марно. Мене відкинули б як сміття, принесене вітром. Та дивно і неможливо зрозуміти тепер, через стільки років, що я могла володіти собою, розмірковувати і нічого не робити і знати, що чиню правильно. Ми стояли збоку і тримались одне за одного. І все. Ми стояли збоку, а він вив від болю і викрикував незрозумілі слова. Можливо, мені треба було тоді рвонутися до нього, незважаючи ні на що. Це нічого б не змінило, але, принаймні, я зараз не думала б про це знову і знову, не розуміючи, як я могла не підбігти до нього, не відтягти їх і не кричати, як я могла просто дивитись, не рухаючись із місця. Але було саме так.

Коли я відчула, що здатна розмовляти, то спитала нашого супровідника, коли він помре, і почула, що через цвяхи, втрату крові та спеку, мабуть, скоро, та все ж він може прожити ще цілий день, якщо йому не переб’ють гомілки, от тоді він помре скоріше. Мені сказали, що тут є головний, котрий знає, як зробити смерть повільнішою чи швидшою, досвідчений у цій справі, як інші бувають досвідченими в питаннях сівби, збирання фруктів чи народження дітей. Мені сказали, вони можуть зробити так, що не проллється більше ні краплі крові, можуть відвернути хрест від сонця чи проткнути вмираючого списом, і тоді він помре через кілька годин ще до ночі. Тоді він помре ще до настання шабату, але для цього, сказали мені, буде потрібен дозвіл римлян, самого Пілата. А якщо Пілата не знайдуть, у натовпі завжди є люди, котрі здатні його замінити і дати дозвіл. Я ледь утрималася, щоб не запитати: «Може, ще не пізно врятувати його, врятувати і зберегти йому життя?» — та в глибині душі я знала, що вже надто пізно. Я бачила ті цвяхи, що вбили йому в зап’ястки.

Потім я побачила, як стали піднімати інші хрести з приреченими, але чи то дерево було надто важким, а чи хрести були погано збиті, тому що тільки-но їх ставили, вони знову падали.

Я примушувала себе дивитися деінде, на хмару, що клубочилася в небі, на камінь, на людину поруч, на що завгодно, тільки б відволіктися від стогонів, що лунали з хреста. Я питала себе, чи можна як-небудь уявити, що це не відбувається, що це було колись давно, чи станеться колись потім і не зі мною. Я дивилася дуже уважно і можу сказати, що група вершників — старійшини і римляни — була недалеко, і з того, як вони пильно за всім слідкували, як гарцювали один біля одного, я зрозуміла, що це вони тут за все відповідають, що багато з іншого є випадковістю, просто частиною підготовки до шабату, але ці пещені, серйозні і похмурі чоловіки — тут зовсім невипадково і точно знають, що робити. Раптом я помітила серед них свого двоюрідного брата Марка і зрозуміла, що він також мене побачив. Перш ніж мої супутники похопились, я кинулася до нього, хоч і розуміла, що маю вигляд дурнуватої, безпорадної, нав'язливої обшарпанки. Мабуть, я простягала до нього руки, мабуть, мої щоки були мокрі від сліз, мабуть, усе це було безглуздо. Я помітила, що байдужість і злостивість інших відбивалась і на лиці Марка, та коли він мене побачив, воно стало просто брутальним, і він зарепетував, щоб я забиралася геть. Я пам'ятаю, що не назвала його на ім'я, пам’ятаю, що не сказала, що він — мій брат. Я бачила, як страх спотворив його лице, але швидко минув і змінився рішучістю відігнати мене від цих чоловіків, до яких ніхто не смів наблизитися. Він кивнув комусь, виявилося, що це той самий, хто пізніше грав у кості поруч із тілами, хто весь час стежив за мною, хто, як видно, знав мене, і кому, я думаю, накажуть схопити мене потім, коли мій син помре і натовп розійдеться. Пізніше я зрозуміла, що всі вони були впевнені, що ми залишимось до кінця, аби забрати і поховати тіло. Римляни знали, що ми не залишаємо тіл напризволяще. Ми будемо чекати, чим би нам це не загрожувало.

* * *

Мій охоронець, той, що приходить сюди, і другий чоловік, який подобається мені ще менше, хочуть, аби я простими словами розповіла їм про ці години, хочуть знати, хто що сказав, хочуть знати про моє горе, тільки хіба слова «горе» і «скорбота» можуть те все пояснити? І хоча один із них був там разом зі мною, він не хоче писати про те, який там був безлад, про те, що мені, як не дивно, запам’яталося небо, що то темнішало, то світлішало, стогони, крик і завивання, що лунали з інших хрестів, і навіть тиша, що линула від його розп’ятої постаті. А ще дим від вогнищ — він ставав усе більш ядучим, подразнював очі, адже вітру зовсім не було. Вони не хочуть чути про те, що один із хрестів увесь час падав і його доводилось вирівнювати, не хочуть чути про чоловіка, котрий годував кроликами хижого птаха, що знавісніло бив крилами в тісній клітці.

Ці години, кожна їх секунда, були наповнені подіями. То мені здавалось, що можна зробити щось іще, то я розуміла, що