Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

— Знаєш, Мишо, жерці загалом — люди багаті. А я був такий бідний, що своєї кибитки не мав, — зізнавався шаман. — Через це мені досі не довіряють.

Притримуючи фартух, він ліг поверх картатого ліжника. Витягнув ноги і солодко позіхнув.

— Чого стовбичиш? Поки овечки пасуться, пастух відпочиває. Лягай. Місця на двох вистачить.

Мишко ліг, не знімаючи кросівок. Широко позіхнув. Літній день, як і обіцяв татко, тягся і тягся.

Мадій вибрав зручне положення, нахилився над хлопчиком.

— Йой, не спи. Негарно. Усі зайняті, а ми з тобою пухнемо на м’якому.

— Тапчан не м’який. Він збитий із дощок.

— То так говорять.

Мадій притих. Мишко і собі тихо лежав. Чомусь згадав близнят. Він устиг з ними потоваришувати. Подумки їх жалів. «Скіфи затягають дітей. Скіфи такі. Невтомні у пошуках.» Потім пригадав свою розмову зі Скілом. «Еврика! Мадій! Ось хто про все мені розкаже.»

Мишко хитро повів мову:

— Мадію, щоб я не заснув, розкажи, будь ласка, про скарб. Чому його розшукує сотня вояків самого царя?

Шаман ляснув себе по щоці — убив комара.

— Болото недалеко. Мені й досі смердять цілющі грязі, якими натиралися. Захищали себе від злих духів, яких запустила на місто Ламія.

Ні цілющі грязі, ні злі духи Мишка не цікавили. Він опустив повіки і засопів. Мадій розвернувся до нього і дав по носі щигля.

— Ти чого? — скинувся хлопчик.

— Не спи, слухай мене.

— Я чую.

Мадій почав свою розповідь віддалено, із запитання:

— Післязавтра який день?

— Двадцять друге червня, — відповів п’ятикласник, майже відмінник.

— На нашому календарі такого дня немає, — фиркнув Вайлуватий. — Це все штучки еллінів. Соромно забувати свята рідного народу. Я кажу, а ти запам’ятай: післязавтра великий день літнього рівностояння. Бог світла Гойтасир виведе свою золоту колісницю на найвище небо.

— Гойтасир мене не цікавить. Я тебе спитав про скарб. Скарб мене цікавить, а ще — скіфська реліквія.

На обсипаному ряботинням обличчі Мадія виразно проступили червоні плями. Він тонко скрикнув:

— Якщо тебе не цікавить Гойтасир, тоді нам взагалі немає про що балакати. Ти не скіф.

Мишко жалкував, що не подумав і бовкнув. Тихо скосив очі на співрозмовника. Вайлуватий роздував ніздрі. Повітря з них вилітало гаряче, з шумом.

Хлопчик прагнув загладити свою необачність. Украдливим голосом повів:

— Я шаную і люблю сонце і сонячного бога Гойтасира. Я молився йому. Просив, щоб і вночі сонце через своїх васалів мене охороняло. Ти ж хвалив мене. Пригадуєш?

Замовк і краєчком ока поглядав на шамана. Мадій водив чорними зіницями. Вочевидь, викликав багату уяву. Це щоб вона йому підказала: як бути з малим, котрий непоштиво відгукнувся про сонячне божество. І уява відгукнулася — шаманові вуста рекли сакральні істини:

— У день рівностояння на священних Семи Могилах зберуться всі три царства Великої Скіфії. Сколоти відзначатимуть свято Всеперемагаючого Сонця.

— Свято Всеперемагаючого Сонця?

— Ти що, глухий?

Мишко пропустив повз вуха образу. Захоплено вигукнув:

— Класно свято назвали.

— Класно, — погодився Мадій. — Ти ж знаєш, сколоти називають себе дітьми сонця.

Хлопчик звівся на лікті.

— Мадію, чому свято проходить на Семи Могилах, а не в іншому місці?

— А тому, що на цих пагорбах найспекотніше.

— Невже?

— Правду кажу. Від могил іде велике випромінювання в космос. А з космосу воно повертається у вигляді горньої магми.

— У вигляді чого, чого? Повтори, будь ласка.

— Горньої магми. Горню магму несуть на собі стріли Гойтасира.

— Значить, Гойтасир сидить собі у візочку і має таку мороку: заправляти стріли горньою магмою та влучати в тих, хто стовбичить на Семи Могилах.

— Ти тупий і непоштивий. Зрозумій, нарешті: Гойтасир шле не прості стріли, а чарівні. Вони глибоко вражають, але не ранять. Ми набираємося від горньої магми сил. Злі духи не здатні пробити цю сонячну броню. Кожен воїн стає вільний, може зробити багато добрих справ.

Мишко ліг. Спитав, тамуючи образу:

— Яких саме справ?

— Приміром, захопити в полон непокірних і постинати їм голови.

— А-а-а-а. Нічого сказати — добрі справи.

Мишко осудливо хитав головою. Вони помовчали. Мадій зосереджено і глибоко колупався в носі. Потім уважно розглядав те, що виколупав. Хлопчик поривчасто сів.

— Чому військо Скіла досі не рушає до Семи Могил? Адже часу обмаль.

— Ай, що казати, — зітхнув Мадій, струшуючи з пальців суху шкуринку. — У царя катіар і траспій Скопасіса немає перепустки на свято. Сотня Скіла повинна хоч кров із носа, а перепустку для Скопасіса роздобути.

— Перепустку?

— Так, перепустку. Вона зберігалася у могилі пращура катіар і траспій царя Арпоксая.

— А царську могилу пограбували… Зрозуміло.

Якщо досі Мадій позіхав, то наразі сонно зітхав. Мишкові же кортіло отримати більше інформації. Особливо зараз, коли шаман розговорився. Хлопчик бадьоро повідомив:

— Грабіжники загубили на могилі Іосафа, дядька Скіла, монету. Я її саме на могилі підняв.

Мадій задумливо водив чорними зіницями. Несподівано підхопився і сів. Поли мантії розійшлися, оголяючи криві, зарослі червонястим пушком, ноги.

— Яку монету?

— Ось вона.

Мадій уважно й довго розглядав Мишків амулет.

— Монета виготовлена в Каркіді, — підказав хлопчик.

— Ти не вигадуєш? Точно знайшов її на могилі колишнього вождя племені кривавих?

— Так, точно. Монету я вже показував Скілові.

– І що начальник?

— Подякував мені за добру новину.

– І все?

— Ні, не все. Ще сказав: Мадій не помилився. А я в ньому трохи сумнівався.