Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Я дуже далеко від дому, від мами. Ти знаєш, велике, як у скіфів ведеться: радіють тобі, або з радістю палять і разом із димом шлють до богів. Утомилося, кругле. Ідеш спочивати. Прошу, не залишай мене без свого тепла. У тебе багато, о світле, васалів. І всі вони вдячні тобі за життя. Накажи їм, прекрасне: «Хто дише, сиднем сидить, рокоче, як море, чи лежма лежить, мов скала, станьте усі ви Миші за маму, коли змінить рогатий мене на пругу».

— Браво, Мишо, браво! — почулося за спиною, разом із лясканням долонь.

Хлопчик крутнувся. Між колонами вимальовувалася фігура вайлуватого, із червоною кудлатою бородою чоловіка, запнутого несвіжим простирадлом. Мишко засоромився. Адже він промовляв інтимні речі, не для чужих вух.

Вайлуватий плескав у долоні. Ведмежими кроками підходив до розгубленого хлопчика.

Глава четверта
Мадій розповідає Мишкові про те, як він став шаманом, про Свято Всеперемагаючого Сонця і пограбування могили Арпоксая

«Ой, Вайлуватий», — замало не скрикнув Мишко.

Хлопчик блискавично пригадав, як Вайлуватий присікувався до Папая: чому дозволив дітям вижити.

Вайлуватий із привітною посмішкою наставив пухкі долоні, привітно торкнувся ними хлопчикових долонь, потім ліктями і в останню чергу — коліньми. Серед скіфів, напевне, існував такий спосіб вітання, що водночас означав дружнє ставлення.

Простирадло виявилося просторою шаманською одежею, підперезаною м’яким широким поясом. До пояса кріпилася фляга з суцільно знятої шкурки якоїсь кошлатої тваринки.

— Мадій, — представився незграба козлячим тенором.

— Ти шаман!?

— Так, шаман. Як ти, Мишо, про це здогадався?

— По довгій сорочці і фартухові. На них нашиті різні шаманські штучки. До того ж скіфи зайняті пошуками скарбу і лише шаман гарячої пори дозволяє собі байдикувати.

Мишкові розмисли явно образили шамана, бо той випнув, як ображений малюк, губи і смикав за кудлату бороду. Але через хвилину солодко позіхнув. Довірливим голосом сказав:

— Я з племені кривавих. Мене взяв із собою Скіл. Вранішнє сонце розказував про тебе, Мишо. Про те, що ти з батьками гостював у його білому шатрі.

Мишко байдуже махнув рукою.

— Тоді я був ще малий. До школи не ходив.

— А тепер ходиш?

— Так, ходжу. Але зараз канікули. Восени піду в п’ятий клас. Я не відмінник. Але з деяких предметів отримав відмінні оцінки. З історії, фізкультури, співів і… Ні, все.

— Учитися похвально. Я не грамотний, бо ріс сиротою. Наші пани відвозять своїх чад здобувати знання до Афін. Кожен сколот знає: знання краще за батьківський спадок. Могутній, хто володіє знаннями.

«Гарне прислів’я. Треба його запам’ятати», — подумав Мишко. А вголос поцікавився:

— Мадію, ти з племені кривавих. Але ж там був інший шаман. Підстаркуватий, хоча хвацький. Він умів літати. Забирався на зірку Сидень. Лазив на родинних деревах. Мою справжню душу вийняв із гніздечка і повернув мені.

Мадій побожно склав руки, а очі звів до неба.

— Душа мого поважного наставника відлетіла до пращурів. Серед них до кінця світу літатиме.

Мишко шанобливо мовчав. Мадій узяв свого співрозмовника під руку і повів до садка. Украдливим голосом казав:

— Звертайся, Мишо, до мене просто. Адже твій рід древній, князівський. Виходить, ми майже рівні.

Мадій вичікувально мовчав. Мишко не обізвався. Шаман бадьоро виголосив:

— Так, розповідаю. Якось уночі мого наставника відвідала велика Табіті.

— Ти бачив богиню? — не повірив Мишко.

— Ні, сам я богині не бачив. Але мій наставник її бачив. Щоправда, розказав мені не всі подробиці. Але про замовчуване я здогадався. У мене багата уява… Богиня урочисто сказала: «Збирайся, старче, в останню дорогу. Прийшов уже твій час». Мій наставник підскочив і вигукнув: «Завжди готовий!» А ти, Мишо, повинен тобі дорікнути, не хотів сьогодні відправлятися до дідів. Плакав, вередував.

Мишка стягнув вигорілі на сонці брови. «Хотів би я тебе, розумнику, бачити на скирті соломи, яку з одного боку підпалили. Ти не тільки б плакав. Ти заводив би, як Тіфон, що під землею.»

Мадій вільною рукою погладив черево, можливо, відчув його нутром колючі думки насупленого малого. Зітхнув і продовжив перервану розповідь:

— Зраділий шаман простяг до богині долоні човником. «Віддаю себе у твої, Табіті, праведні руки. Веди мене хутчіш туди, де молоко і мед течуть широкими потоками», — волав. Богиня розгубилася. Вона не чекала такої спритності від шамана. Усе ж делікатно повернула мову на своє: «Я взагалі-то прийшла, щоб тебе попередити про скорий твій відхід. Тому поквапся. Підшукай чоловіка. Йому передай своє діло». Старий категорично заперечив: «Нема в нашому племені такого чоловіка. Хай його назначить шаман, що над шаманами стоїть». Богиня тупнула сердито ніжкою: «Є, є такий чоловік. Пастух Мадій». Старий аж зігнувся від обурення. «Тьху, так він же бідак!» Але велика богиня вже безслідно зникла. Ось так я став шаманом.

Обличчя Мадія випромінювало безмежну гордість. Хлопчик зупинився. Запитав (щоправда, не те, що сподівався почути Мадій):

— Це ти Скілові підказав, що в Каркіді є викрадений степовими грабіжниками скарб?

Мадій пхикнув:

— А хто, крім мене? Звісно, я. Я ж казав тобі — у мене багата уява. Особливо, коли зі смаком поїм та ляжу. Тоді можу такого навидумувати, що самому страшно. Лежу, тремчу і стогну. Або ж видумаю щось радісне. Тоді лежу і регочу, як дурний.

Настрій Мишка значно поліпшився. Добродушний шаман йому сподобався.

Мадій зупинився під грушкою, а точніше коло низького тапчана, на якому раніше спали хворі близнята.