Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

тим, як Коломбія мене перекинув у мертве місто, — довірливо розказував Мишко, — нагрілася монета на грудях, яку постійно ношу. Монету я знайшов на скіфській могилі. Вона прямо підстрибувала. Не віриш?

Ліва брова ватажка вляглася на своє законне місце, хоча все ще ворушилася. В очах Скіла блиснула зацікавленість. Ватажок заохочував Мишка:

— Розказуй, розказуй. Я уважно слухаю.

— Кажу ж, монета мовби сказилася. І притримував її, і притискував долонею. Потім на білому камені, що насправді є яйцем велетенського птаха, я побачив жовточеревого полоза. А далі все сталось так, як уже розказав… Цей полоз занесений у Червону книгу, — не втримався і похвалився своїми знаннями п’ятикласник.

— Зачекай. Ти сказав про монету. Покажи її.

Мишко засунув руку під футболку.

— Ось вона. Татко просвердлив у ній дірку, а я протягнув через неї міцну нитку. Це мій амулет. Ніхто такого немає. Правда, хлопці сумніваються, що монета справжня, скіфська. Але, то нічого. Мене байдуже.

Скіл довго вивчав мідний кружок. Перевертав його, тер пальцями. Нарешті подав голос:

— Монета виготовлена в Каркіді. На ній викарбувана буква «К».

— Не лише буква. Ще є пінгвін і колосок. Вони з другого боку, — блиснув обізнаністю Мишко.

Скіл перевів сиві очі на співрозмовника. Суворо запитав:

— На чиїй могилі, Михайле, ти знайшов монету?

— На могилі того… Як його? Ну, колишнього вождя племені кривавих. У нього не було дітей, а ти, Скіле, у чесному поєдинку виборов право очолити осиротіле плем’я.

Мишко сердився на себе, забудькуватого. А ще нервував. Він шкірою відчував: Скіл йому не вірить. Он як суворо на нього глипає. Мовчанка затяглася. Мишко про всяк випадок сховав амулет під футболку.

Скіл відвів очі. Дивився в нікуди і розмірковував:

— Значить, Мадій не помилився… А я сумнівався в його силах…

Хлопчик принишк. Він здогадався, що Скіл сказав щось дуже важливе, хоча не все. Однак він не наважився ватажка про те запитати. Після того, як Скіл холодно розпорядився, щоб його, Мишка, разом із малими фінікійцями спалили, він його боявся.

Ватажок царської сотні підвівся. Мишко теж встав. Несподівано ватажок обняв хлопчика. З почуттям притис до грудей.

— Гарну новину, Мишо, ти приніс нам. Дуже гарну.

— Яку? — відскочив від ватажка на крок хлопчик.

— Та про монету. Її загубив злодій. Цей злодій з Каркіди. Отже, і скарб наш у Каркіді. Тільки тут. — Скіл стиснув кулак і потряс ним, наче комусь, невидимому, погрожував. — Та я все місто на голову поставлю, а залізну шапку Арпоксая знайду.

Мишко затремтів. О, нарешті він почув важливе.

— Скіле, який скарб? Яку шапка? Розкажи, дуже прошу, — гаряче благав.

Скіл поблажливо поплескав хлопчика по спині:

— Пробач, друже. Зараз не до тебе. Ще буде час для довгих розмов.

Мишко мало не плакав. «І так завжди. Дорослі доведуть розмову до найцікавішого, а дальше — ні мур, мур.» Роздратування малого враз перервалося — озвався з під землі звір. Він моторошно ревів.

Скіл, котрий зібрався рушати і вже високо заніс у коричневому без підбору сап’янці ногу, стояв, мов журавель. Звірина ж не вгавала. Гавкала, ревла, скиглила, вила. Скіл обережно поклав на мармурову плиту ногу. Повернув до Мишка (той стримував себе, аби не розсміятися), безволосе обличчя. Різко запитав:

— Що то було?

Хлопчик надав голосу байдужого тону.

— То, Ранкове сонце, стоголовий Тіфон лютує. Під містом є тріщина. От з неї і вириваються Тіфончикові жахні звуки.

— А-а-а-а-а, — протягнув Скіл. Глипнув на хлопчика й суворо поправив. — Я — Ранішнє сонце, а не Ранкове. Називай правильно.

— Пробач.

— Огей! Ви, отамечки, — подавайте коня! — суворо прокричав через увесь майдан воєначальник царської сотні.

Мишко просить у верховного світила захисту

Мишко сумував сам-один на мармуровій лавці. Згадав Жовтопузика. Те, як змій спритно перетворився на листок, а потім на веселку. «Цікаво, змій вернувся у свою нору, що під дубом? Може, як велетенський листкок, не вміщається у норі. Полетів шукати печеру, — думав. — Піду до дуба, перевірю.»

Дибаючи навпростець, Мишко дійшов до комори. Жовтопузика, що скрутився калачем, він примітив ще здалеку. Змій нахабно лежав у всіх на виду.

Хлопчик обійшов плазуна, прискіпливо оглянув його з усіх боків. Ні, розміри його не змінилися. У всякому разі такий самий, як до історії з веселкою на небі. Значить, змієві не треба шукати нової хатки. У нього виникло бажання погладити змія. Прагнув подякувати Жовтопузикові за те, що врятував його від смерті. У благородному пориві Мишко простяг до змія руку. Полоз миттєво відреагував — скинув угору тупо рилу голову. З пащеки вистрелив роздвоєний язик. Хлопчик позадкував. Зачепив дерев’яну мисочку, з якої хлюпнуло молоко. Вкрай розгублений, белькотів:

— О, в тебе нова мисочка.

Змій ворухнув язиком, гіпнотизуючи хлопчика шовковими обсидіантами.

Зі скошеними очима в бік миски з розлитим молоком, Мишко стояв на безпечній відстані. Наближатися до власника мисочки він не наважувався. До того ж знав, що змії обдаровані блискавичною реакцією. А Жовтопузик-Веселка-Коломбія над міру жвавий. Ліпше стояти від нього далі.

Мишко поплентався до будинку з пурпуровим черепичним дахом. Вийшов на терасу.

Сонце прудко бігло на захід, до своєї спальні. Серце у малого заброди в прадавні світи стиснулося. Неспокій закрався у нього. Хлопчик подумав: «Сонце — велетенське небесне око. Воно одне на всі віки. Вічне і щедре. Зігрівало своїм теплом усі покоління людей, що топтали і нині топчуть землю».

Якби татко чув його, то неодмінно похвалив би за гарні слова. Мишко розчулився. У його головці визріли інші, не менш гарні й влучні фрази.

Несподівано для себе він стулив на рівні грудей долоні, підвів до верховного світила очі. Молитовно проказав:

— О, сонечку ясне, друже небесний!