Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

шкіряним поясом, що оздоблений металом. До поясу кріпили короткий ніж і меч, топірець, торбинку з дерев’яною чи бронзовою чашею. А ще шкіряний або дерев’яний футляр для стріл і лука. На голови накладали чорні повстяні башлики. Через хвилину мчали на пістрявих коненятах до брами.

Діти притулилися до муру, коли повз них промчали вершники. Але останні притримали коней, що закружляли на місці. Перехилилися й підхопили дітей.

Скіфські вершники з гиком та свистом летіли через місто на центральний майдан.

Мишко спілкується зі Скілом

Скіл, викупаний і переодягнений, із золотим обручем на шиї, сидів на сірому горбоносому жеребці, справжньому беркові.[16] (Мишко назвав коня Берком.) Довго милуватися конем Мишко не зміг: Скіл підняв гнівливий голос.

— Забули, що я попереджав: у нас обмаль часу. А ви влаштували у воді розвагу. З дітьми не розібралися… А це все час, час… Наказую. Обстежте усі кутки і закутки міста. Жодного не залишіть поза увагою. Тільки знайдете скарб, відразу сурміть. І прихопіть із собою малих. Вони місто добре знають. Підкажуть: куди скарб могли сховати. Воїни, не зволікайте з пошуками. Будьте активні, як тигри вночі. Головний десятнику, пошуки скарбу візьмеш під свій контроль.

Молодий чоловік із акуратно підстриженою смоляною борідкою поштиво відгукнувся.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

Мишко перевів допитливий погляд на рудого коня, котрого тримав за ремінний повід Хорошун (так Мишка назвав головного десятника). Білий хвіст породистої тварини був заплетений у тугу косу. Але найцікавіше, що кінь не мав гриви.[17]

Хорошун (так Мишко його назвав) прогорлав:

— Слухайте мою команду!

Мишко затремтів від приємного збудження. Починалася захоплююча пригода. Вчора йому й не снилося про таке! О, він братиме участь у пошуках скіфського скарбу!

Хлопчик від нетерплячки гецав на коні. Хутчіше би відправитися на ті пошуки. Ненароком наштрикнувся на опуклі, як у бика, очі ватажка. Щось Мишка злякало в тому застиглому погляді. Хлопчик втиснувся в шкіряний чепрак — підстилку.

— А ти — залишайся, — владно наказав Скіл. — Давай, давай спускайся.

Сумним поглядом Мишко проводжав вершників, що зникали за деревами. Серед них тряслися на конях його нові друзі. Як він заздрив Еліссі з братом, як хотів бути з ними.

Скіл узяв його за плечі й розвернув до себе. Суворо мовив:

— Нема тобі місця серед воїнів. Плутатимешся у них під ногами і заважатимеш. Ходімо на майдан. Там зручні лави. Розкажеш, як ти опинився у мертвому місті.

Мишко сердився на ватажка. І через це не мав бажання з ним спілкуватися. Витримував мовчанку легко, бо думав про близнят. «Елісса з Лулі знайдуть скарб перші. Адже знають місто, як свої долоні. Повернуть скарб скіфам. А скіфи їм за це дадуть щось цінне. Наприклад, шкіряну сорочку, на яку нашиті бронзові пластинки з кільцями. Або шлем, щит і гострий меч. Я давно мрію про скіфський костюм і обладунки воїна! У такому бойовому костюмі я гордо походжав би центральною вулицею Кривого Озера. Петько злякається і стулить пельку. Перестане прозиватися з мене, називати фантазером. Він повірить в те, що я час від часу відвідую Скіфію. Голос у Петька противний, пискливий. «Візьми, Михайлику, мене з собою у Скіфію. Візьми, будь ласка. А я тобі за це…» Що такого попросити у Петька?»

Скіл зупинився біля мармурової лавки. Коли усідався, то по-дорослому притримав довгі поли шкірянки, обшиті хутром річкового бобра. Ще й смикнув за матнисті сині штани на колінах. Мишко відпустив свої думки, як коней. Повернеться до них при першій же нагоді. Обов’язково придумає, яку винагороду взяти з Петька. Наразі насупив брови. Хай Вранішнє сонце страждає від докорів сумління. Для більшого враження Мишко ще й відвів погляд убік.

Скіл зиркнув на Мишка, що тримав брови зсунутими.

— Годі гніватися, Мишо.

— Ти наказав мене з близнятами спалити, — огризнувся хлопчик і схлипнув.

— Розумієш, місто заражене. Туман, який напустила Ламія, тримається дев’ять днів. А минуло тільки сім. Ми ждали, щоб туман піднявся вище росту людини. Дочекалися — і увійшли. Про всяк випадок кожен воїн себе і свого коня обмазав гряззю. Її доста навколо Керкіди… Але містяни для нас становлять небезпеку. Ми не знали, що Коломбія трьох дітей узяв під свій захист.

Мишко однаково супився. А про себе відмітив, що Скіл дуже змінився. Тон його мови, поведінка свідчили, що він дорослий. Якщо раніше їх розділяло п’ять років, то нині — цілих десять, а то й більше. Щоправда, попередня мандрівка його в Скіфію збагатила таким досвідом: діти в стародавні часи рано дорослішали. Батьки одружували дітей, починаючи з восьми років. Скіл, мабуть, одружений. Можливо, має дітей. Мишкові кортіло про те запитати. Але він стримав свого допитливого язичка.

— Сідай, не стовбич. У ногах правди немає. Отак краще. Де батьки твої, Михайле? Невже серед пращурів?

— У Каркіді я сам, без батьків, — відрізав Мишко.

— Не зрозумів…. Сам-один? Михайле, тебе викрали, продали в рабство?

Ватажок сполошився. Його ліва червоняста брова забралася вище правої і там, над нею, кумедно сіпалася. Мишко, стримуючи сміх, сказав:

— Мене Коломбія переніс сюди.

— На крилах?

— Ні, з очей полоза хлюпнула вода. Багато води. Ціле море. Мене накрила висока хвиля і віднесла в Каркіду. Потім я вилікував пігулками Лулі з Еліссою. Ліки мені татко поклав ось у цю кишеню. А перед цим мама їх дала. Одну пігулку я проковтнув ще вдома. Якщо її не жувати, а відразу проковтнути, то вона не гірка…

Погані відчуття уляглися. Наразі він хотів передати Скілові свої думки про місто. І загалом про все. Минуло аж п’ять років після їхньої останньої розмови.

Таємниця залізної шапки Арпоксая

— А перед