Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Ображений шаман хитав кудлатою бородою. Несамохіть випустив з рук амулет. Хлопчик відразу почепив його на шию.

— Я тобі, Мишо, казав… — буркотів Мадій, знову украдаючись на тапчані. (Мишко теж ліг.) — Вони мені не вірять. Я не з усіма такий балакучий і привітний, як оце з тобою. З нашими, повір на слові, не церемонюсь. Мене так учив мій поважний наставник. (Хай йому легенько гикнеться.) Ходжу між своїми індиком.

— Убраний у пір’я індика?

Мадій пхикнув:

— Насуплений і сердитий.

– І що, допомагає?

— Ще й як. Правда, ті, з якими раніше пас овець і кіз, поза очі все ще називають мене пастухом. Але я їх провчу. Ой, провчу. Запам’ятають шамана Мадія надовго.

Мишко здригнувся: з чорних зіниць Мадія кресонули блискавки.

«Ось який ти», — подумав хлопчик і відсунувся від шамана.

— А чому катіари і траспії відразу не шукали скарб? — запитав.

— Останніми роками сколотам було не до скарбу. Ти ж знаєш — Дарій зі своїм військом увійшов у наші степи. Дурень перс. Міг би збагнути: сколоти мудрі, сколоти не воюють довго. Ми блискавично нападаємо і перемагаємо. Затяжні війни не для нас. І чого, скажи, воювати? Ми не маємо будинків із білими колонами, чи брукованих доріг, предметів розкоші. Того, що людям дороге і за що вони життя кладуть, щоб не втратити. Одне у сколота багатство — могили.

— Могили охороняються?

— Так, хлопці їх охороняють. Але не постійно.

Мадій перейшов на таємничий шепіт:

— Наші могили охороняє Поклик Степу.

— Поклик Степу?

— Тихіше… Його ще називають Той, Хто Літає Степом.

— А хто літає степом? — теж зійшов на шепіт Мишків голос.

Мадій боязко водив довкола чорними зіницями. Прошепотів хлопчикові на вухо:

— Він сильний. Дуже сильний. Його всі бояться.

Мишко відіпхнув від себе Мадія, дихання якого відгонило кислим. Поцікавився:

— Це він помстився каркідам і забрав їх до себе?

Опасистий вид Мадія взявся яскравими плямами. Після напруженої паузи шаман козлячим голосом скрикнув:

— Ти збрехав, що отримуєш відмінні оцінки. Ти тупий, дурний і нетямущий.

Мишко такого приниження стерпіти вже не міг — він по-справжньому образився.

Мадій продовжував кричати, пирхаючи слиною:

— Помстилася Ламія. Ламія служить Йому. Хіба ти цього не знаєш? Ламія відповідає перед Ним за збереження скарбів у могилах. Це Ламія напустила мертвого чаду, а каркідів забрала до себе.

Викричавшись, Мадій із ображеним видом відвернув голову. Мишко гидливо витерся. Однак цікавість переважила образу. Хлопчик уголос висловив сумнів:

— Як степові пірати могли пограбувати могилу Арпоксая, коли її охороняє Той…

— Тихіше, — копнув малого Вайлуватий.

Стримано і тихо поясняв:

— Крадії пограбували не одну могилу. Потривожили також сон Іосафа, дядька Скіла. Ти уже знаєш про це… Їм те вдалося, бо могутніх охоронців обдурили.

— Яким чином?

— А так. Обдурили і все. Не зрозуміло? (Мадій знову перейшов на крик.) Грабіжники знали таємницю замовлянь. Також знали, який саме камінь у стіні, що підпирають могилу, крутиться. Коли цей камінь вийняти, то відкривається коридор, а далі — колодязь, через який попадеш усередину склепу. Таємницю видав хтось із близького оточення царя царів, або ж котрийсь із воїнів царського загону з особливих доручень. Ті хлопці теж знали…

Мишко заціпенів. «Ось чому скіфи сердиті, а Скіл, мов тигр, лютує. Тепер я все зрозумів».

На землю опадало сіре павутиння сутінок. Ні сіло ні впало подав ляскотливий голос Тіфон.

Шаман прислухався:

— Дивне місто. Ламія сколотів досі не підводила. Справно відправляла всіх, кого ми просили, у вічні поселення. Ну, хай Коломбія оберігав вас, дітей. Але псяка кудись забився. Вийти ніяк не може. Дуже дивне місто.

Мишкові довелось вкотре за день розказувати історію Тіфона. Мадій уважно слухав, заклавши вказівного пальця в ніс. Потім гундосив:

— У Тавриці багато таємниць. Але сколоти, коли тут поселяться, їх відкриють. Духи наших пращурів наказали нам захопити ці землі. І, зарубай собі на носі, я їхнє бажання перший передав Скілові. Мені подобається тут.

— Мені теж подобається, — зізнався Мишко. — Класно. Вода в морі тепла. Вона грає красивими барвами.

— Кольори моря, справді, гарні. На горизонті вони темні, а потім змінюються.

— Ой, ні. Море не темне, а фіалкове. Такого кольору, як Катрусині очі!

Мадій, який уважно вивчав те, що виколупав із носа, сполошився:

— Катруся? Вона теж тут? Десь ховається? Вона заразна?

— Не тривожся. Катя в тридев’ятому царстві. Звідси не видно. Тисяча, ні мільйон стадій[18] нас розділяють. Зрозумів?

— Нє-а, — тягнув Мадій, викотивши очі.

Від центрального майдану доносилися розкотисті звуки сурми. Вайлуватий високо задер ноги і тільки з третьої спроби сів, звісивши їх з тапчана. Мишко з першого разу скочив на ноги — йому вже набридло лежати і сидіти.

Мадій звів поли мантії, підперезав широкий стан тканим поясом. Потім перехилив кошлату флягу й відпив із неї. Пихтів, коли витирав долонею мокрого рота:

— Скликають… щось, видно, сталося.

— Щось сталося… Знайшли скарб і реліквію, от що сталося! — перекривив Мишко шамана. — Швидше ноги переставляй, незграбо. Найцікавіше прогавимо.

Розштовхуючи гострим черевом вояків, Мадій прямував до ватажка, що височів на коні. Мишко не відставав від шамана, адже прагнув узнати все про скіфський скарб. Ось Мадій, сапаючи, став поряд із Берком. Шаман відразу надав своєму обличчю урочистої суворості. Спогорда поглядав на вояків.

Від Мишка не приховалося, що двоє скіфів із