Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

від пиятики, чи то від морозу лицем, він стояв на порозі свого розкішного дому з чорного каменю, а поряд нього — дружина Ліса, їх троє синів і донька. Мій перший господар.

І, присягаюсь, останній.

Він ступив крок назустріч, приязно розводячи руки в боки. Взагалі, десь в містах, де белатів було багато, вони не вітались так показово з незнайомцями, та тут, де на село припадали одна-дві сім’ї, будь-хто ще з панівної верстви зустрічався як поважний гість.

— Анно, Тарасе, мене звуть Кияном, і я — господар цього села. Радий надати вам притулок і все необхідне для відновлення сил.

Анна та Тарас легенько схилили голови в знак привітання.

— Щиро вдячні Вам, Кияне.

Я помітила, якими очима дивляться на Анну і Киян, і його троє синів. Адже Тарас хоч і вигадав для неї трохи інакшу зовнішність, та вроди не прибрав. Прекрасна молода белатка в цих краях — велика рідкість. Погляд Ліси, яку природа вродою явно обділила, був холодним і колючим, хоч це не турбувало ні мене, ні Анну. Стожар дивилась на всіх відкрито і спокійно.

Киян явно розхвилювався, почувши її милозвучний голос.

— Дозвольте представити вам мою дружину Лісу, — та стримано кивнула. — А також синів Баска, Родана та Скола, а ще — доньку Владу.

— Наші імена Ви вже знаєте, як я бачу, — всміхнулась Анна. — Тому мені лишається тільки порадіти знайомству. Хочу лиш попередити Вас, що мій брат Тарас нещодавно втратив слух та мову, а тому не варто перейматись, якщо він чогось не зрозуміє, навіть якщо пояснити йому це мовою жестів. Він ще не встиг її освоїти. Та ми намагаємось знайти вихід із ситуації, адже лікарі кажуть, що є шанс на зцілення.

— Сподіваюсь, ви знайдете вихід, — мовив поштиво Киян. — Запрошую в дім. Вже подали вечерю, а опісля зможете помитись та перепочити.

Всі покрокували всередину, але я махнула рукою до Тиграна й Либеді, які теж було зрушили з місця. Вони завмерли. Я поглянула на них підкреслено зверхньо, а тоді відшукала поглядом найближчого сервуса, який стояв на варті неподалік брами пайового маєтку, і підкликала до себе. Той слухняно підійшов і виструнчився.

— Ім’я? — спитала я його.

— Братек.

— Братеку, ось двоє сервусів, хоч з вигляду вони більше нагадують жителів лісів. Але це через наші пригоди. Відведи їх до сервуських казарм, нагодуй, організуй, де могли б помитись і відпочити.

— Слухаюсь.

Я побачила, як здивовано озирнулась від порогу Анна і як роздратовано зблиснули очі Тиграна. Навіть без сяйва було зрозуміло, що він шаленіє. Либідь краще приховувала свої емоції — вона лиш поглянула кудись убік, тамуючи здивування і хвилювання. Я ж бо не попередила, що вони не зможуть повсякчас перебувати біля Стожара — сервуси не мають права ночувати в домі господаря. Тільки дарвенхардці. Звичайно, можна було б і мені оселитись окремо на час перебування в селі, але так далеко зайти я була не готова — все-таки Анна та Тарас перебувають під моїм захистом. І треба бути в курсі усього, що відбувається і про що говориться. А щодо того, що я не попередила усіх раніше... я передчувала, якою буде реакція, а так просто уникнула суперечки. І трошечки, зовсім трошечки насолодилась своєю владою над дикунами. Принаймні тут, на очах у сторонніх, вона є.

— Ви вільні до ранку. Прийдете сюди після сніданку, — мовила я до «сервусів» і пішла слідом за Анною та Тарасом, які вже зайшли до будинку.

Подумала: як будемо викручуватись, якщо Тигран та Либідь не послухаються або зроблять якусь дурну спробу заперечити? Та за секунду я почула скрипіння снігу — то віддалялись їхні та Братекові кроки.

Доведеться їм мені довіряти.

* * *

Величезна вовча голова висіла над каміном, в якому затишно потріскував вогонь. Колись я дивилась на неї з захватом через вікно, тепер же — з неясним відчуттям туги, але вже тут, у приміщенні. Чи подумала б я колись, що буду сидіти за одним столом з ненависним Кияном та його сім’єю, куштуватиму прекрасне на смак, в міру просмажене м’ясо, питиму джерельну воду, яку піднесе мені змарніле дитя-метей, яке підняли вночі з постелі, аби воно служило? Чи могла я уявити, що насправді стільці в цій кімнаті хоч і розкішно прикрашені різьбленням та майстерно зроблені, а все ж не такі зручні, як здається на перший погляд? Чи могла уявити, як мої ноги в чорних чоботах ступатимуть на м’які візерункові килими?

Не могла, але — сталось. І почувалась я навдивовижу комфортно. Тепер, коли село з його біднотою та нічною темінню лишилось за стінами цієї гарно освітленої, просторої кімнати. Вперше за довгий час я відчула, як тіло трохи розслабилось — дивно, але правда. В домі белата я почувалася звичніше, ніж серед будинків своїх співвітчизників і колишніх сусідів, і навіть трохи призабула, що дім цей належить Кияну.

Насправді мене рятувала Анна — хоч, певне, вона сама цього й не розуміла. Вперше з часу нашого знайомства я виявила, що дівчина дуже непроста. Якщо раніше вона видавалась мені уособленням добра і праведного ставлення до людей, то тепер довелось визнати, що моє чуття помилилось.