Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Дарвенхардців було двоє і вони зустрічали нас на чолі купки сервусів та кількох зацікавлених селян, що скупчились подалі, між хатами. Останніх ставало більше. Хоч доки ми дійшли до села, вже майже цілком стемніло, та люди ще не полягали спати і звістка про подорожніх викликала у всіх цікавість. Не так часто проти ночі до Далекого приходять гості.

Не так часто сюди взагалі хтось навідується, та ще й лютої зими. Хіба навесні та восени зрідка приїжджають якісь торговці, хоч їх товари можуть дозволити собі переважно белати й дарвенхардці. Ну, ще сервуси, відряджені на службу, та збирачі податків.

Я поглянула уважно на чоловіків в чорному — жоден з них не був мені знайомим. То вже не ті дарвенхардці, які мешкали в Далекому, коли я тут була востаннє. Один мав років сорок, середнього зросту, з чорною бородою. Інший — трохи молодший, вищий за мене, з тонким павутинням шрамів на лівій щоці.

— Панно Анно, пане Тарасе, Ханно. Ми раді вітати вас в Далекому. Мене звуть Бронем, а це мій напарник Орій, — мовив поштиво старший, ступаючи назустріч. Анна впевнено пройшла першою і зупинилась за кілька кроків від дарвенхардців. Відблиски живого вогню смолоскипів плутались в її зачарованому рудому волоссі. Тарас не такими впевненими кроками, але все ж без заминки, став поряд із «сестрою». Я зупинилась з іншого боку від Анни, а наші «сервуси», на яких дарвенхардці глянули мимохідь, розташувались позаду.

— Чому ви без коней в такій глушині? — спитав Орій, прикипівши до мене поглядом.

— Величезні вовки з Дикого краю напали на нас. Ми прямували з Солоних Печер. Звірі понищили коней, навіть зброю та одяг сервусів, через що вони мають тепер такий дикунський вигляд, — мовила я, відчуваючи на своїй потилиці погляд Тиграна. — Ми заскочили в одне село, аби хоч якось екіпіруватись, та вирішили там не залишатись. Мій напарник Всевлад та ще одна сервуска Златодара пішли добити вовків. А я повела Анну та Тараса в безпечне місце, бо ночівлі просто неба сповнені загроз. Далеке — єдине більш-менш захищене село на нашому шляху. Якщо ваша ласка — ми були б не проти зігрітись і поїсти. Тоді й розповімо, що вас ще цікавитиме.

— Звичайно. Я бачу, пан геть змарнів, — мовив Бронь, поглянувши на Тараса, якого дійсно ледь хитало — чи то від хвилювання, чи то від втоми. На слова дарвенхардця він ніяк не зреагував — дивився кудись понад хати.

— Мій брат нещодавно втратив слух. І розмовляти також перестав, — спокійно і трохи прохолодно сказала Анна, беручи Тараса під руку. — Буду вдячна, якщо його не займатимуть. Він ще не вивчив мови глухих і загалом почувається не надто добре. Відірваним від світу. Гадаю, неважко його зрозуміти.

— О, то ось чому ви попрямували до тих Печер, — кивнув із розумінням старший дарвенхардець. — Певна річ. Ходімо до дому господаря Кияна. Я вже послав туди вісника, гадаю, господар села вже підготувався вас зустріти. Він зрадіє шановним гостям.

— Дякую, — поблажливо кивнула Анна і повела Тараса вперед. Всі одразу ж рушили з місця. Про себе я відзначила, що Стожар поводиться просто пречудово. Ми вигадали, що вони з Тарасом належатимуть до дрібної знаті, якої в Циркуті дуже багато, але я дівчину недооцінила. Анна впоралася б і з роллю Спадкоємиці, якби було треба.

Ми йшли Далеким і я намагалася не виказувати особливого інтересу до довколишнього середовища. Та насправді дивилась уважно і підмічала геть усе — візерунки на одвірках напівземлянок, похилі хвірточки, прогнилі дахи, засохлі вінки, що мали відганяти від осель зло — такі ж, як і в Барговому. І люди — зчорнілі від життя на межі голоду, які визирали боязко з віконець та з-за рогів. Селяни сахались, наштовхуючись на мій сяйливий погляд. Деякі здавались мені знайомими, але я не могла так швидко пригадати їх імен. Та й надто сильно всі змінились — адже це я зміцніла і розквітла в силах за майже вісім років, що не була тут, а для метеїв такий відрізок часу — то значна частина життя, яка може відділяти їх молодість та старість. Тут мало хто живе довше сорока-п’ятдесяти років.

Під ногами скрипів сніг — однаково, що зараз, що вісім років тому. Пам’ятала — тоді звук був таким же. Це чомусь привернуло мою увагу. Тільки раніше я не йшла поряд із белатами, хай навіть несправжніми, та іншими дарвенхардцями. Коли під їх ногами скрипів сніг, я тремтіла від холоду по той бік похилених хвірточок. А тепер... я ледь втрималась, аби не труснути головою, проганяючи марні думки. Серце оповивали туга та сум’яття — напевне, не такими мають бути почуття, коли вертаєшся в рідне село. Але вони ставали все сильнішими і це будило в мені якесь пригнічене роздратування, бо заважало думати, відбирало звичну ясність розуму. І в якусь мить худі обличчя, що визирали з пітьми пообіч, стали для мене нерозбірливими.

Рідних я або не побачила, або не впізнала. Але був той, кого я добре пам’ятала і тепер ні з ким би не сплутала. Чоловік, за чиїм наказом шмагали все село, за чиїм наказом й мене били колись різками і багато разів, хапаючи за волосся, вкидали до рову біля дороги, бо в чомусь завинила.

Господар Далекого — Киян.

Тонкі рубці на правій руці занили і я мимоволі стиснула кулаки. Насправді я не могла відчувати шрами, усвідомлювала це. Але мій розум і раніше любив вигадку видати за правду. Треба його контролювати.

Огрядний, високий, з червоним чи то