Марія Козіренко - Жуйка

— Ось! Вибирайте! Або забирайте обидва.

Зібравши всі подарунки, Марц і Хепін подякували Ахрону й намірилися йти додому. Дівчина не втрималася й поцілувала старого в щоку на прощання. Було помітно, як це його розчулило, у старих людей — що далі, то більше розум зайнятий лише згадуванням і то більше є підстав зітхнути й розчулитись. Ахрон стримав бурю у своєму серці й тихенько зачинив двері за гостями. Він мав щасливий вигляд. Проте в його очах було щось риб’яче, ніби крізь очі старого винахідника позирав Бог. Не даремно ж кажуть: як у воду дивився. Люди поверхові бачать там тільки мерехтливе відображення себе й світу довкола. Люди мудріші вдивляються в глибину. Люди практичні кришать хліб, закидають вудки — і мають що їсти. Їм ніколи думати. А риби мовчать.

— То що будемо робити? — Марц роздивлявся тонкі пальчики Хепін, які тиснули кнопку ліфта.

— Ми будемо слухати, читати, дивитися. Потім потеплішає, настане нарешті весна, і я носитиму отаку спідничку (вона прокреслила на стегнах невидиму лінію ребром долоні) й подобатимусь тобі ще більше, — Хепін була в грайливому настрої.

— То з чого почнемо? — Марц обійняв її, і між ними опинилася груба книжка Хоткевича, яку Хепін увесь час притискала до грудей.

— Спершу я почитаю ось це... — Хепін опустила очі. — «Видавець Савчук О.О. Харків. 2012 рік». Де ми були у 2012 році?

— Я не знаю. Але ми тоді точно слухали музику. Ти читай поки. А я прогляну Ахронову колекцію.

Наприкінці січня Хепін запропонувала несподіваний спосіб заробити грошей. Вона чомусь була впевнена, що вони з Марцем можуть легко продати кілька картин Джармо. Особливі надії дівчина покладала на останню його роботу «День року першого».

Марца ця пропозиція здивувала двічі. По-перше, він гадав, що заробітки художника — це річ більш-менш випадкова, а по-друге, його бентежила невизначеність із долею Джармо. Раптом він повернеться — а друзі тут розбазарюють його доробок направо й наліво? Хепін же вважала інакше: якщо Джармо не залишив якихось прямих вказівок, то вони можуть почувати себе вільно щодо його, так би мовити, спадку. До того ж вона пропонувала, якщо їм вдасться продати картини, частину грошей залишити на випадок повернення Джармо, а решту взяти собі. Останнім аргументом було те, що після смерті будь-якого художника його роботи стають значно ціннішими. І взагалі, конкурентоздатний художник — це мертвий художник. І що більш дивною чи страшною була його смерть, то краще для його картин і спадкоємців.

— Але ж ми не можемо заявити, що він помер! — Марц не міг змиритися із холодним розрахунком коханої.

— Послухай, ми скажемо правду — Джармо загадково зник. Інтрига, дорогенький, завжди працює на збільшення ціни.

— Ти можеш бути справжнім демоном.

— Це жіноче, не переймайся, — Хепін відчувала, що перемагає страхи Марца, і не приховувала радості.

В Галереї Природи Як Такої тривала виставка «Записки кульковими ручками» Івана Першакова. Хто це, ні Марц, ні Хепін не знали, хоча й належали до тусовки «заражених мистецтвом» у Хаку.

Колись на відкритті виставки Джармо один вусатий чорт у зелених кросівках виголошував промову. Здається, то був Олександр Панк, власник макаронної фабрики й відомий у вузьких колах, спіралях і ріжках колекціонер.

«Художник живе три роки відколи освідомить себе художником. Перший рік дає йому втіху. Другий рік дає йому гроші. А третій рік його вбиває. Ті, хто переживають самих себе, закарбовуються у вічності». Певно, виробництво макаронів накладало відбиток і на структуру мислення.

Марц знав Джармо значно довше, ніж три роки. Хоча й не факт, що той вважав себе художником на момент їхнього знайомства. Проте, як не крути, він десь подівся, тобто теорія, хоч і з запізненням, але спрацювала, та про смерть друга Марц намагався не думати. Але Джармо немає — це факт. І вічність, он вона, теж ніби зависла за вікном, тримаючись тонкими затерплими пальцями за карниз.

Хепін уже оббігла зал, де були розвішані ті самі «Записки кульковими ручками» — клапті пожовклого паперу з натяками на малюнки у стилі «пообідній ідіотизм»: котик без лапки п’є з мисочки і підпис: «Не стріляй!»; два пуголовки з ледь вгадуваними людськими рисами тримаються за лапки, стоячи на вершині гори: «Далі нікуди». І решта в такому ж дусі.

Марцу скоро набридло роздивлятися картинки.

— До кого тут, як ти гадаєш? — кивнув він Хепін.

— Он якісь двері — «Стороннім вхід заборонено». Отже, нам туди.

За дверима нікого не виявилося, кімнатка без вікон, два стільці, лампочка та ще одні двері. Хепін натиснула ручку, і вони побачили вихід на сходи.

— Куди рушимо? — вона змахнула руками, як пташка, що може однаково легко злетіти або впасти вниз.

— Вгору. Ходімо, — Марц взяв її за крильце й повів за собою крутими металевими сходами.

Через десять прольотів із наглухо зачиненими дверима вони опинилися перед