Ольга Купріян - Щоденник Лоли

й ображено пішла вперед. Навіть не помахала на прощання. Ще чого. Грубіянка!

За хвилину Дана мене наздогнала. Вона підбігла так само нечутно, як і йшла. Може, вона невагома?!

— Вибач, я не хотіла, щоб це прозвучало грубо, — Дана на мене не дивилася. Ага, звісно, вона не хотіла, бла-бла-бла. — Я не люблю про себе говорити, якщо чесно.

А потім вона одним великим кроком перепинила мені дорогу й стала переді мною. Я помітила, що вона дуже любить дивитися в очі. А я, здається, ні!

— Ти зайнята сьогодні після школи? — спитала вона так, що я не встигла придумати правдоподібної відмазки.

— Е-е-е, наче ні, — це була правда, але я вчасно схаменулася: — Не пам’ятаю. Треба подивитися.

Я відповіла надто швидко й цим себе видала.

— Окей, не парся, — Дана тепер ішла поруч. — Просто хотіла потусити, як у старі часи. Згадати минуле. Напиши мені, якщо матимеш вільний час.

Я знову кивнула занадто швидко.

— А, я додала тебе в друзі. Прикольний у тебе блог. Ну все, па-па.

Вона пішла геть так само швидко, як наздогнала мене п’ять хвилин тому. ЩО ЦЕ БУЛО?!!!

Після уроків.

Повільно падав сніг. Я дивилася вгору, сніжинки падали мені на носа і щоки, танули на віях. Було лоскітно. Подумалося, чи гарна я тепер? А якби мене побачив Паша? А якби мене побачив… тато? Що б він подумав?

У Паші знову тренування. Ната вчиться, Ася на стретчингу. Плеєр розрядився. Тому дорогою додому я переважно ДУМАЛА. У голові весь час крутилося «У лісі, в лісі темному», бо ми з Вадиком останні дні вчимо цю пісеньку для свята в садочку.

Біля стадіону знову зустріла Дану — вона явно мене переслідувала!!! І собаки при ній. Вона всміхалася, хоч я не помітила нічого веселого. Чи я знову наспівувала вголос?

— Привіт, — сказала вона, а мені хотілося відповісти не дуже привітно «Уже бачилися!». Тоді Дана потягнулася за чимось у рюкзаку. — Ось: у мене є чай у термосі. Будеш?

Підозрюю, що вона вміє читати думки: для картинки, яку я хвилину тому малювала собі в голові, явно бракувало чаю в термосі. Та й руки змерзли. Хоча в цій моїй картинці не було Дани. Дивно: вчора я сама хотіла її зустріти, поговорити, а сьогодні, коли вона буквально переслідує мене, я від неї хочу втекти.

Дана налила мені чаю в кришку від термоса, і я подумала, що трохи гидую відпити. Але взяла і з чемності відпила ковточок. Чай був солодкий і негарячий.

— Я чекала на тебе, — сказала Дана. — Ми так давно не бачилися… Я про тебе майже забула, а тоді, коли ми зустрілися знову, зрозуміла, що дуже… скучила.

Я відпила ще трохи чаю. Такий красивий колір. Я не могла нічого сказати. Що взагалі люди говорять у таких випадках? Коли проходить купа років, ти не спілкуєшся з людиною, а потім раптом хочеш спілкуватися, а поговорити нема про що. Бо ви одна одну зовсім не знаєте.

— У тебе, кхи-кхи, дуже... чемні собаки, — трохи недоречно видавила я, але це було єдине, що спало мені на гадку. Собаки схвально кивнули. Та, що більша, попісяла на свіжий сніг. Я відвернулася — ну бридко ж!!!

— Це не мої собаки, — відказала Дана й потягла ту, що попісяла, далі від стежки. — Я їх вигулюю за гроші. Але вони справді хороші. Їх звуть Кора й Альфред.

— Типу собача няня? Круто, — сказала я, хоч зовсім так не думала. Нічого крутого в тому, щоб прибирати какашки чужих собак, я не бачу. Навіть за гроші. Не для того мама квіточку ростила!

Хоча Дана непогано вдягається! Певне, їй не треба годувати сім’ю з бабусі, двох братів і сестри...

— Слухай, — Дана зупинилася й знову зазирнула мені в очі, — у мене вдома є торт. Хочеш зайти на чай? Звісно, якщо в тебе немає інших планів…

Я думала спершу сказати, що в мене МІЛЬЙОН інших планів. Мільярд! У мене бабуся, якій треба допомогти з ліками; троє малих, яких треба забрати з садочка; домашка, яку я ще не вирішила, чи робитиму сьогодні; Паша, з яким треба поговорити після його занять; блог, який треба вести ре-гу-ляр-но, бо інакше в мене не буде бабла. Але сказала щось абсолютно не те, що хотіла:

— Вибач, але я не їм тортиків, бо вони шкодять фігурі. І чаю теж не п’ю, бо він шкодить зубам.

Це прозвучало дуже грубо. Не знаю, навіщо я це сказала. Вона просто хотіла бути… милою. А потім вона сказала щось геть не миле:

— Пробач, — вона наче вкрутила це слово мені в голову. — Я забула, що ти в нас мо-дель-ка. Мусиш дбати про ідеальну картинку.

— А ти, а ти! Сама хочеш у модельки так, що скоро аж вітром здуватиме! — тут мене занесло. — І взагалі… Строїш із себе подружку… Думаєш, я забула, як ти МЕНЕ ЗРАДИЛА?!!!

Навіщо я це все сказала?! Знову все зіпсувала… Слова самі злетіли з язика, це якийсь капець. Їх неможливо ні стерти, ні відредагувати… Дана, мабуть, образилася. Вона нічого не сказала, але потягла своїх собацюр за повідки й повернула в інший бік. У моїй руці залишилася кришка від термоса, яку я так і не наважилася віддати.

17 грудня

Закрутилася, забула дописати про Дану. Хотіла ще раз її зустріти й поговорити, але ніде її не бачила. Якось після школи помітила знайомий пуховик, але Дана відразу розвернула собацюр у протилежний бік.

Паша розказав мені про неї. (Звідки він усе про всіх знає?!!!) Сказав, що їхні мами дружать, що Дана хворіє і тому така худа, що мама її возить весь час по всяких клініках, і тому Дана не ходить у школу. Ще сказав, що вони постійно збирають гроші Дані на лікування, і його мама трохи з цим допомагає. Я спитала, чи знає він, чому вона була на кастингу в Школі моделей, якщо така хвора. А Паша спитав, звідки я про це взагалі знаю. «Ти що, ходила на кастинг?» — ага, і нікому не сказала. Взагалі-то це моя справа, саме тому я вдала, що не почула Пашиного запитання. Ненавиджу, коли Паша так розпитує. Від нього я не вмію нічого приховувати, а тут начебто збрехала.

Тепер мені ще гірше через ту розмову з Даною. Я б хотіла знову з нею дружити, але не знаю як. Тепер вона обходитиме мене десятою дорогою, а ще, чого доброго, собацюр на мене натравить! Не хочу