Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

— А не треба мати! Думати треба і казати розбірливо, чого хочеш! Що ж мені, все назад прибирати?!

— Так, прибирати! І прибереш як миленький! — украй розлютився учень чародія. — Щоб за мить усього цього тут не було.

— Слухаю й скоряюся, — рипнув зубами несправедливо ображений джин. Через мить Вілкінс набув того ж вигляду, що й до викопування лампи.

— Ф-фу… Ну, й слава Богу, хоча б щось він може зробити як слід.

— Семе, негайно зізнавайся, звідки в тебе джин? — все ще сміючись видихнув Божевільний Король.

— Він у лампі сидів, а я його знайшов. Випадково. Думав, скарб, а він… Он що виробляє! Ні, ну я йому арабською мовою кажу — хочу бути мальованим красенем, і все таке. Будь-якому вошивому магові зрозуміло, що я мав на увазі красеня чоловіка, тобто мене! Так цей розумник з кільцем у носі починає начіплювати бантики на нещасну болонку. Джеку, але ж усякий терпець має свої межі!

— Але мій пан не вказав… — почав було виправдовуватися джин.

— А голова тобі для чого?! Мізки є? Чи вони за тисячу років геть струхлявіли? Зметикувати треба було!

— Він… і… ха-ха-ха… зме-ти-ку… хі-хі!., зметикував! — ледь вимовила крізь сміх Мейхані. — Він і… попрацював над тобою від усієї душі-і-і…

— Припиніть іржати, ви, колоди безсердечні! — затупотів лапами бідолашний пес. — Цей чорний неук пообіцяв мені виконати три бажання, а в результаті такого накоїв… Так навіть клоуни в цирку не гримуються!

— Але, мій пане, я діяв відповідно до ваших… — знову встряв джин.

— Заткнися! — визвірився Вілкінс. — Геть з очей моїх, двієчник! Щоб негайно й духу твого тут не було! Все! Розмова закінчена. Коли знадобишся, я сам тебе покличу.

Останню фразу Сем вимовив уже на два тони нижче, піймавши себе на тому, що розмовляє з порожнім місцем. Джин випарувався, навіть не встигнувши сказати «слухаю і скоряюся». Учень чародія несподівано зрозумів, що марно витратив усі три бажання, надані йому долею. Болонка уважно обнюхала те місце, де буквально мить тому стояв добрий джин, схлипнула і… знову кинулася терти стару лампу.

— Семе?

— Відчепися!

— Семе?..

— Я зайнятий!

— Семе, все це марно. Якщо я правильно вас зрозумів, то він виконав усі три твоїх бажання. Ви квиті.

— От зараз він вийде… Я йому покажу! Він на все життя заречеться знущатися над чесним собакою. Я йому таке влаштую… Ну ж бо, виходь, нещасний! — песик шалено колотив лампою по піску. Та, звичайно, без результату.

— Не треба, шановний, — Мейхані, трохи заспокоївшись, приєдналася до розмови. — Його там уже немає. Він виконав свій обов’язок, а останнім бажанням ви веліли йому взагалі не з’являтися вам на очі. Тепер він далеко.

Вілкінс хлюпнув носом і закинув стару лампу якомога далі. Друзі присіли поруч на пісочку.

— Ну його до біса, — нарешті зітхнув пес. — Ну, не пощастило, з ким не буває. Східні казки попереджали мене, що від джинів не слід чекати нічого доброго. Довелося переконатися на власному досвіді, так краще запам’ятовується…

— Отже, в дорогу? — запропонував Джек.

Сем не сперечаючись підвівся, надавши на своїй спині місце і дівчині, і другові. Коли трійця перевалила за найближчий бархан, то з подивом побачила дивного слона, який ішов їм назустріч. Здавалося, тварина була склеєна з різних клаптиків строкатого східного килима! Але найдивнішим було те, що на ньому спокійнісінько сиділи Лагун-Навіжений і Байрам-Бабай.

— Де ви вешталися весь цей час, негідники?! — суворо спитав старий чарівник.

Друзі глянули один на одного і знизали плечима. Однозначної відповіді не було…

А в потаємній кімнаті плацу хана іфритів дві щирі подруги згодовували вогняному демонові довгий стіл. Усі інші меблі він уже зжер, але, як ви розумієте, збагатив дівчат знаннями щодо керування магічними речами. Тепер Шелті та Гюль-Гюль випитували в нього головний секрет хана іфритів.

— Ну що я можу вам сказати? Повне ім’я мого пана — магістр чорної магії хан Саюмбамбей, повелитель джинів, іфритів та ракшасів. Ну, а насправді підлеглих у нього замало буде. Три-чотири іфрити, але вони тупі, як корки, для серйозних справ не використовуються. Так, брудна робота… Джин, так той взагалі один. Старий Лю-ля-ке-Баб. Та ви його, напевно, бачили. Він тут дає лад господарству, ну й інколи мотається туди-сюди з дорученнями. Джин насправді непоганий, але несміливий дуже, нерішучий. От воду з нього й варять. Ракшаси є, штук п’ятнадцять — дрібні злобні демони. Дай їм волю, так вони все тут переламають, а що з них візьмеш? Розуму нема — вважай каліки! Це раніше наш хан могуття мав, коли був молодий та сильний. А зараз, не повірите, заклинання забувати став! Ні, так, щоб зовсім, він їх згадував, звичайно, але уривками… Уявіть, що буває, коли чарівник вимовляє заклинання, та не договорює його до кінця? Він якось зажадав ванну з гарячою водою, але забув, як це вимовляється, — у результаті його занурило в крижану воду з милом! Дідуган потім два тижні бухикав, а лікуватися чаклунством боявся: мовляв, спробує вийняти з грудей кашель, щось забуде і ненароком витягне всю дихальну систему! Немає нічого небезпечнішого за недороблену магію. Як бути? І придумав наш хан такий спосіб — зачарований пергамент!

Тепер коли йому щось треба, він пальцями клац — і в руках виникає аркуш білого пергаменту. Залишається тільки сказати, чого тобі треба, і на аркуші негайно ж виникає потрібне заклинання. Бери та читай. Хрум, хрум, хрум!

— Гей, шановний, а де зберігається ця корисна дрібничка? — уточнила принцеса.

— А от цього я вам не скажу, — замислено прогудів вогняний демон. — По-перше, стіл закінчився. А по-друге, я і сам не знаю. Господар знав, та забув. Але ж йому і згадувати не треба. Клацнув пальцями, сказав, прочитав — аркуш знову щез. Ех, дівчатка-дівчаточка! А чи не пригостите мене ще чимось? Так гарно розговорилися, навіть шкода вас відпускати.

— Це що ж