Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

Хто і що сказав, кого і як укусив, куди й навіщо втік. Ні, друже, твій героїзм — ти про нього й розповідай, — твердо вирішив Божевільний Король.

— Логічно, — покачавши головою, визнав песик. — Слухай, а… може, я змінюю тему, але… ти тут випадково ніде не бачив стовпчика, кущика або деревця?

— Навіщо? — не зрозумів Джек.

— Йолоп! Як ти гадаєш, навіщо собаку виводять погуляти?! У мене справи. Особисті. Дуже інтимні, а Мейхані я соромлюсь.

— А-а-а… так би відразу й казав. Стовпчиків тут немає, але он ліворуч на обрії щось чорніє. Схоже на руїни фортеці чи мечеті. Можеш сховатися там.

— Я швидко.

Сем кивнув і, помахуючи куцим хвостом, майнув до руїн. Можливо, це і справді була якась стародавня фортеця — піски замели її так, що лише невеличка ділянка кам’яної кладки піднімалася над барханами. Зробивши свою справу, учень чародія задоволено потягнувся, замів задньою лапою «сліди злочину» і… відчув, як його пазур дряпнув по чомусь металевому.

— Скарб! — ледь не заволав він.

Сем швидко почав розгрібати пісок лапами, але витяг на світ лише дивної форми лампу. Він бачив схожі в палаці у султана, але ця була набагато старіша, уся чорна та заіржавлена. Вілкінс роздратовано відкинув її геть, покопирсався ще, але нічого не виявив.

— Життя повне розчарувань, — філософськи зазначив пес і розвернувся було назад. — А раптом скарб сховано у старій лампі? Вона досить об’ємна, туди легко можна запхати з десяток коштовних каменів. Нумо подивимося!

Пес швидко відшукав відкинуту лампу, обнюхав, потрусив, але, на жаль, всередині нічого не гриміло.

— А що це за напис у куточку? — несподівано угледів він. — Напевне, інструкція із застосування!

— Семе! Ти скоро? — долинуло з-за бархану.

— Іду! Уже йду-у-у! — і Вілкінс швидко потер пухнастою лапою лампу, щоб прибрати іржу з тексту.

У ту ж мить з лампи повалив жовтий дим і перед ошелешеною болонкою виріс класичний східний джин.

— Це ж треба! Стільки разів читати арабські казки і вляпатися в найбанальнішу історію з джином у лампі! — роздратовано хмикнув пес.

— О мій великий рятівниче! О царю звірів! О найшляхетніший з усіх собак! — загундосив джин, схиляючись перед Вілкінсом у глибокому поклоні. — Куди ж ти йдеш?

— Справи, справи… На мене друзі чекають.

— А як же я, мій пане?

— А до чого тут ти? — розвернувся пес. — Я читав «Тисячу й одну ніч» і добре знаю, що всі угоди з джинами приносили героям лише чергові неприємності. Все — я розумний і освічений. Бувай. Вітання сім’ї.

— Не йди, о мудрий та передбачливий! — заволав покинутий джин. — Ти викликав мене з тисячолітнього сну, і мені не здобути свободи, перш ніж я не виконаю три твоїх бажання.

— Слухай, відчепися! Я вже казав, що у мене повно справ? Зі своїми проблемами розбирайся сам; Я не Червоний Хрест і не каса взаємодопомоги. Я тебе викопав — ну й будь вдячний. А що до виконання бажань… — Лише тут учень чародія зрозумів про що, власне, йдеться. Він втупився в джина і затинаючись пошепки уточнив: — Що ти сказав?! На яку кількість бажань я мою законне право?

— На три, мій пане.

— Цього замало, — скривився пес.

— Але ж саме такі традиції джинів. Три бажання безкоштовно, а за інші доведеться платити.

— Скільки?

— Тридцять років життя за кожне, — посміхнувшись, пояснив джин.

— Та-ак не піде, — скумекав Сем. — Мені вже двадцять п’ять, та плюс тридцять, це ж я буду майже дідом! На фіга мені тоді бажання? Гаразд, сьогодні обмежимося трьома, а з завтрашнього дня я почну тотальний пошук заритих ламп, назвільняю цілу купу джинів і вже тоді заживу як сам собі знаю. Що ти можеш?

— Все, мій пане.

— От і чудово! А тепер не відволікай мене, я маю зосередитися. Загадувати бажання — не така проста справа, як може видатися…

— Се-м-е, ти де-е-е?.. — знову долинув з-за бархана стривожений голос Джека.

— Та йду! Іду я! Уже майже прийшо-ов! — прогорлав песик і повернувся до джина: — Отже, так. Хочу стати просто шалено красивим! Ну, там зачіска, манікюр, декоративна косметика, костюмчик за останньою модою, парфуми, одеколони… Все за першим розрядом, зрозумів? О, і ще велике дзеркало!

— Слухаю і скоряюся, мій пане…

* * *

Коли Божевільний Король все ж не витримав і, оголивши меч, пішов разом з Мейхані на пошуки друга, котрий підозріло затримався, він був готовий до всього. Але це… Спочатку Джек аж рота роззявив від здивування. Мейхані зреагувала швидше і, схопившись за живіт, впала на пісок, задихаючись від несамовитого реготу. Класичний казковий джин тримав у руках велике дзеркало, а перед ним на задніх лапах стояв Сем з пришелепуватим виразом на морді. Біла болонка була завита, розчесана, прикрашена бантиками та стрічечками, вії нафарбовані сурмою, губки підведені пурпуровим, на голові розкішний тюрбан з індійського серпанку з перами павича, на плечах довгий плащ з важкої парчі, пузо перехоплено шовковим шарфом з китичками, на передніх лапах дорогі обручки, у вухах сережки, на шиї намисто… На додачу — червоні черевики із загнутими носаками, усипані коштовним камінням! Джек закотив очі і сів на пісок регочучи, наче божевільний. Бурий від сорому Вілкінс накинувся на джина:

— Ти що це зі мною зробив, недоумку?

— Все як ви наказали, пане, — щиро здивувався джин, намагаючись заспокоїти розгніваного собаку. Але Сема вже понесло:

— Бовдур! Йолоп ламповий! Олух царя небесного! У якій школі для недоумків тебе навчали магії?! Що ти на мене начепив?

— Але ж ви самі так захотіли! — праведно обурився ображений джин. — Хто просив костюм, зачіску, манікюр і все інше? Я чесно виконав ваше бажання, шановний!

— Ти тут дурня з себе не корч! — залементував Сем. Такої ганьби йому ще не доводилося зазнавати. — Перераховує він тут… На фіга мені все це барахло, якщо