Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

Дівчата зітхнули, взяли в оберемок чарівні речі і, попрощавшись з демоном, пішли сходами нагору. Біля люку їх зустрів сердитий джин:

— Чому не слухаєтеся? Навіщо до потаємної кімнати ходили? Навіщо речі брали? У, хуліганки невиховані!

— Накривай-но на стіл, дорогий ти наш, — подумавши, вирішила Шелті. — Дивлячись на цього ненажеру внизу, я теж зголодніла.

— І я, — призналася дочка султана. — Лю-ля, ти їсти хочеш?

— Що? — від здивування джин навіть сваритися припинив.

— Ну, ти ж усе ганяєш, прибираєш, слідкуєш за нами, ані хвилинки спокою. Годі! Сідай, ми все самі накриємо, — підтримала мисливиця.

Дівчата поставили на килим дерев’яний столик, і Гюль-Гюль вимовила заклинання:

— Дастархане, зустрічай гостей!

Маленький столик вмить було сервіровано на три персони. Гюль-Гюль розлила вино, всі троє підняли кришталеві келихи.

— За знайомство! — запропонувала Шелті.

Подруги випили, а джин несподівано… заплакав.

Його зморшкуватими щоками текли великі сльози, капаючи у вино. Дівчата з чисто жіночим співчуттям кинулися жаліти нещасного. Джин розревівся ще сильніше, плутано намагаючись щось пояснити:

— Ніколи… за всю службу… Жодного разу за всі триста років! Йому це… це і на думку не спа-да-ло… А я ж… я теж… У мене душа є! І серце… я ж не кам’яний… Ішачу тут… з ранку до ночі… Хоч би хто подякував! Мені що треба? Мені… багато не треба… «Дякую, Лю-ля-ке-Бабе-джан!» — і все…

— Ну, не побивайся ти так, — утішали дівчата. — От, випий, закуси інжиром і полегшає.

— Ви… мене за стіл саджаєте… Напуваєте, годуєте, не гребуєте старим джином… А він? Я йому стільки років… служу… Кращі роки! Жодного разу… склянку води… жодного разу не запропонував… Піду я від нього! Присягаюся шайтаном, усе кину та й піду. Не хочу… не можу так більше жити. Ще налий, шановно. Спасибі… — Джин вихопив у Шелті весь глек і миттю його спорожнив. На дастархані негайно з’явився інший.

— Подруго, як би його не розвезло від такої кількості, — пошепки просигналила Гюль-Гюль.

— Але ж він джин. Хіба джини п’яніють? — здивувалася дочка лицаря.

— О Аллах, звідки ж я знаю?! Але ти лише поглянь на нього, він за другим тягнеться. Дивись, дивись… він же п’яний!

— О… пр… кр…сні пері моєї душ-ші! — гикнувши, Лю-ля-ке-Баб обвів подруг люблячим поглядом. — Ви оба… обі… обидві… просто ча-рів-ні! Та я для вас… Гик! Що забажаєте… Гик! Хай він тільки… це… того… тобто… образно кажучи… Хай тільки спроб-бу-є… вас пер-р-тв… рити! На че-ре-ви-ик-ки… Та я… Гик! Його сам пр… тв… рю — на валянок сибірський!

— Лю-ля-ке-Бабе, ішов би ти спати, — лагідно попросила Шелті. — Завтра встанеш, ми тобі наллємо, а зараз баїньки…

— Як буде… завг-годно моїй зо-ло-то-во-ло-сій пані! С-слухаю… й того… це… ск… ря… юся!

Джин з третьої спроби ляснув-таки в долоні і зник. Дівчата на самоті покінчили з вечерею.

— Ходімо до мене, — запропонувала принцеса. — Треба ще речі розібрати і визначитися з планами на завтра. Цікаво, а де вештається наш престарілий наречений?

— Хтозна, але чим довше його не буде, тим краще. Головне, що ми завербували до своїх лав неслабкого союзника.

— Не забудь, що казав про нього вогняний демон: Лю-ля-ке-Баб несміливий та нерішучий.

— Але в нього добра душа і… він наш друг!

Надвечір Лагун-Навіжений оголосив привал. Східний чарівник, помудрувавши над багаттям, сотворив котел, повний запашного плову. Після вечері обидва дідусі шанобливо попросили Мейхані-джан зайнятися лагодженням килима-літака. Дівчина погодилася, тож ганчір’яному слонові негайно повернули попередній клаптиковий стан, а поки чарівники від керівництвом Мейхані розкладали на піску складний візерунок персидського килима, Сем знову узявся діставати сонного Джека:

— Погано мені…

— Я тобі казав, не налягай на плов, він дуже жирний.

— Та до чого тут плов?! У мене душа болить!

— А… це, звичайно, серйозніше, — сонно промурмотів Божевільний король, перевертаючись на другий бік.

— Розумієш, у чому справа…. Заплутався я, — продовжував скаржитися білий пес. — Шелті твою ми, звичайно ж, врятуємо, і принцесу також. Мене от що непокоїть: куди ми потім Мейхані подінемо? Хвилює мене її доля, і все тут! Може, їй місце у султанському палаці виклопотати? Але ж вона простолюдинка, її вище посудомийки нізащо не поставлять. Може, їй грошей дати? Лагун з султана багато грошей витрусить, вони за порятунок дочки домовлялися. Хоча… вона горда, може й не взяти. І потім, я… я до неї звик! Вона піде, а я, може, буду за нею нудьгувати. Пам’ятаєш, як вона поцілувала мене у ніс там, біля оази? Що робити, просто не знаю… Якщо я врятую принцесу, вона неодмінно зажадає, аби я з нею одружився! Не заперечую, Гюль-Гюль дуже гарна дівчина, і посаг, і становище, але… Чого ж ти спиш, коли мені так погано?!

— Ахм… хр… хр-р-р… — прокидаючись, відповів Джек.

— Мені все зрозуміло, — скорботно похитав головою Вілкінс. — І ця людина називає себе моїм другом. Ех, у світі немає нічого бездоганного!

Упевнившись, що останнє слово лишилося за ним, песик повалився на бік і, солодко потягнувшись, за-сну в поруч, гріючи пухнастою спиною Божевільного Короля. Літні чарівники закінчили свою складну мозаїку, начаклували для роботи нитки, нові голки і магічні лампи, які давали б гарне освітлення на всю ніч. Утім, сама Мейхані була впевнена, що впорається із завданням за декілька годин. Усі давно спали, коли вона, години чотири потому, робила останні стібки. Робота виявилася не настільки легкою, до того ж, забувши попросити наперсток, дівчина поколола собі пальці. Та летючий килим було полагоджено. Загасивши лампи, вона обережно підійшла до зачарованої мотузки, якою Лагун знов окреслив місце ночівлі і, вимовивши потрібне заклинання, увійшла в коло. Через хвилину мотузка заграла синіми іскорками — магічний захист було відновлено. Мейхані спробувала заснути, але незрозуміле відчуття тривоги огорнуло її. Вона вмовляла себе, що ніхто не зможе безкарно перетнути охоронний бар’єр, але