Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Орел стріпнувся, зашурхотів пір’ям, незграбно подибав по настилу. Я не зводив з нього очей. Підійшовши до індика, він зупинився і могутнім гострим дзьобом урвав шматок м’яса. Я підвівся тихо-тихо, обережно просунув руки в щілину настилу і схопив орла за лапи, трохи вище пазурів. Орел розкинув крила, пробуючи злетіти, і ледве не одірвав мене від землі. Хмиз і трава розлетілися увсібіч, і я притягнув до себе орла. Він бився крилами, дряпав мені руки, намагався видзьобати мені очі. Не встиг я відвернутися, як він дзьобнув мене в підборіддя. Ось! — рубець лишився на все життя.

Я й гадки не мав, що орел такий дужий і небезпечний. Останнім неймовірним зусиллям я притягнув величезного птаха до землі. Я придушив його коліньми і встав, коли він уже не дихав. Відтак я перекинув його через стіну зрубу, а сам виліз із пастки й одразу впав у знемозі на краю прірви.

Гукаючи, махаючи руками, Келемана й Чоромана бігли до скелі. За ними йшли чоловіки. Завдавши собі орла на спину, я прихопив рушницю і, заточуючись, пішов стежкою їм назустріч. Старий касик узяв у мене з рук птаха, оглянув пір’я і не знайшов жодної вади. Мене хвалили. Надто боліло підборіддя, але я був такий щасливий, що забув про біль. Касик оголосив усім, що він сам наскубе пір’я і від мого імені передасть його старій Поаню. Я дуже зрадів, бо Насітіма обіцяв узяти мене на полювання.

Ми повернулися в печеру, де залишили свої речі. Жінки напекли кукурудзяних коржиків, приготували жирної оленини. Коли ми наїлися, Келемана і Чоромана сказали, що бояться тут лишатися самі, коли ми полюватимемо. Тоді Насітіма запропонував їм піти з нами, а Касик Літа попросив трохи зачекати, поки він наскубе пір’я. Ми відпочивали, а він здер шкуру з орла, намагаючись не зіпсувати пір’я. Раптом поблизу залунали голоси. Ми схопили рушниці й виповзли з печери. До нас наближалися індіанці з нашого пуебло, їх було душ із сто — чоловіків і жінок.

Їх привів військовий вождь Оговаса — Захмарена Гілка, який довідався, що Насітіма пішов у пуебло Тонкі Денця. Наші воїни хотіли відразу вирушити на полювання, і Оговаса попросив Насітіму зачекати до наступного дня. Вирішено було почати полювання вранці на схилі Обсидіанової гори. Насітіма взяв свій мішок із молитовними паличками й подався в далеку печеру, щоб провести ніч перед полюванням на самоті.

Ввечері я помітив, що Чоромана чомусь сумна й задумана.

— Що з тобою? — запитав я.

Вона нічого не відповіла, проте я не наполягав. Та коли я, повечерявши, вийшов із печери, вона пішла слідом за мною. Ми сіли на землю під скелею, що нависала над нами, і Чоромана шепнула мені:— Мій майбутній муже! Огота мені погрожує.

— Що він зробив? — стривожився я.

— Подивися…

Вона простягла руку, і я побачив великий синець трохи вище ліктя.

— Я збирала хмиз на березі струмка, він підійшов до мене, схопив за руку і засичав: «Ей, ти! Востаннє тобі кажу: кинь того собаку-наваха! Я, Огота, буду твоїм чоловіком!» Він хотів ще щось сказати, але до струмка наблизились жінки. Огота до болю стис мені руку, повернувся й пішов геть.

Я затремтів од гніву.

— Цьому треба покласти край!

Я хотів було встати, але вона втримала мене:

— Ні, ні! Не ходи до нього! О, навіщо я тобі розповіла! Я знаю, що Огота не завдасть мені лиха. Більше ми з ним ніколи не стрінемося віч-на-віч. Подумай, що буде, коли тебе здолає гнів і ти вб’єш Оготу! Його друзі вб’ють тебе, а мій батько, Насітіма і Потоша захочуть помститися. О, невже ти не розумієш, що повинен уникати його?

Я зрозумів це і пообіцяв сьогодні не чіпати Оготу, але додав, що провчу його, коли він посміє знову її кривдити.

— Чоромано, — промовив я, — цьому можна покласти край. Ходімо до твоїх батьків, скажемо їм, що я хочу стати твоїм чоловіком, а ти моєю дружиною. Тоді Огота більше не зачепить тебе.

— О, якби ми могли так зробити! Але ти забув про клятву, яку я дала своєму дідові. Я не порушу її, та й мати не погодиться, щоб я стала твоєю дружиною, поки ти не член Патуабу.

— Але навіщо, навіщо дід узяв із тебе цю клятву?

— Він дуже мене любив. Ось чого йому хотілося, щоб мій чоловік був великою людиною і вождем у нашому пуебло.

— Важко мені на серці. Здається, нам не минути біди, — сказав я.

На долину спустилась ніч. У печері розвели багаття. Чоромана шепнула мені:

— Не сумуй. Наші стежки життя у богів, і я вірю, що вони будуть ласкаві до нас!

Тієї ночі я майже не стулив очей. На світанку повернувся Насітіма і, перемовившись з Оговасою, голосно сказав, що пора збиратися на полювання.

Як тільки зійшло сонце, всі мисливці вишикувалися на майдані перед печерами. П’ятьом воїнам Насітіма звелів залишитися в цьому пуебло охороняти жінок, а решті рушати за ним. Разом із моїм братом нас налічувалося сорок шість чоловік; у двадцяти шести були не тільки лук і стріли, а й рушниці. Ми вийшли з долини, піднялися на вкрите лісом плоскогір’я. Звідси було добре видно вершину Обсидіанової гори. Здавалося, до гори палицею перекинути, і ми ще задовго до полудня дійдемо до неї.

Йшли один за одним лісовою стежкою. Ми з братом намагалися ні на крок не відстати від Насітіми. Раптом Самотній Шпиль наступив на розв’язаний шнурок свого мокасина і обірвав його. Довелося стати. Я залишився з братом, мисливці обігнали нас і пішли далі. Серед них був Огота, він злісно подивився на мене, але я вдав, що не помітив його. Я боявся, що можу втратити витримку, коли зустрінуться наші погляди.

Невдовзі ми наздогнали загін, але не стали пробиратися до Насітіми, а плелися у хвості. На широкій просіці Насітіма й Оговаса зупинилися, та ні лосів, ні оленів ніде не було видно, і незабаром ми рушили далі. Ми з братом перетнули просіку і вийшли на лісову стежку, коли раптом пролунали постріли, гучні вигуки. На наших мисливців напав загін індіанців, прикрашених пір’ям і розмальованих чорною та червоною фарбою. Я впізнав їх з першого погляду — це були юти, близькі друзі навахів. Не раз я бачив членів цього племені в таборі мого батька. Першої миті я злякався, гадаючи, що на нас напали навахи, коли ж зрозумів свою помилку, зрадів. Я бачив, як упали троє з нашого загону, чув голоси Оговаси