Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

руїни пуебло, яке мовою індіанців називалося Тюоньї[7]. Тева назвали його пуебло Тонкі Денця, бо тут колись жили гончарі, які випалювали посуд із тонкими денцями. Унизу на північному схилі вузенької долини виднілися напіврозвалені будинки і руїни кількох ків. З гори збігав струмок, води якого багато років тому зрошували кукурудзяні поля давнього народу.

Насітіма сказав мені, що з цього місця, де ми стоїмо, видно тільки частину руїн. Вузькою стежкою, що петляла між скелями, ми спустилися в долину. Тут я побачив печери, видовбані у скелях. У них колись жили люди. Над печерою була ще одна печера, а над тією — третя, тож скеля здавалася триповерховим будинком.

Наш касик повів нас до просторої печери і сказав, що вона служитиме нам житлом, бо ми всі залишаємося в долині. Перед входом мій брат несподівано зупинився і боязко поглянув на мене. Я зрозумів його, але махнув рукою, щоб він зайшов усередину. Коли ми поклали торби з харчами, ковдри в темній печері, я зважився запитати касика, чи духи давніх жителів не розсердяться на нас.

Він здивовано поглянув на мене:

— Чи не розсердяться духи? Ні! Вони зрадіють! Ще й допомагатимуть! А чому ти запитав про це?

— Навахи обминають місця, де жили давні землероби. А як протестував старий шаман проти того, щоб мій батько розбивав табір біля руїн каньйону Челлі! Він і багато воїнів невдовзі знайшли собі смерть під пуебло Валатоа.

— Так, справді. В каньйоні Челлі та в інших гірських долинах наші предки жили щасливо. Жили б вони й досі тут, якби не навахи, апачі і юти. Ці дикі племена прийшли з півночі і почали воювати з мирним народом тева. З високих вершин вони стріляли в людей, які працювали на полі, скидали з гір на їхні оселі великі кам’яні брили. Тева змушені були покинути ці родючі долини. І нічого дивного нема в тому, що духи наших батьків помщаються тепер.

— Зрозуміло. Вони чинять справедливо. Але ж тут ми з братом, уроджені навахи…

— Але тепер ви тева, справжні тева! — Перебила мене Келемана.

— Так, і ти, і Самотній Шпиль стали справжніми тева, — додав старий касик. — Не бійтесь: духи наших предків не розгніваються на вас! І Ті, Що Нагорі захищають вас!

Самотній Шпиль усміхнувся, і в мене на душі зробилося легше.

Кутова, Потоша і брат пішли на полювання, а Насітіма, Касик Літа і я подалися до ківи Пернатого Змія, спорудженої предками у великій печері. Дах печери давно провалився, частина стіни впала, але подекуди ще збереглися зображення Пернатого Змія та Батька-Сонця, намальовані на стіні червоною і жовтою фарбами.

Старий касик залишився у ківі, а ми з Насітімою піднялися вузенькою крутою стежиною на вершину скелі. Тут, над самісіньким краєм безодні, стояла пастка для орлів. Це був чотирикутний зруб із напівтрухлих соснових колод, дах давно вже знесло вітром. Ми зупинилися за кілька кроків од зрубу, і Насітіма сказав, що це і є та пастка, про яку згадувала Поаню, — охоронниця священної змії. Саме тут, над ківою Пернатого Змія, ловлять орлів для Поаню. Справа ця дуже почесна, і тому він, Насітіма, і Келемана пишаються, що старенька доручила її мені.

На балки зрубу ми поклали новий настил із тонкого гілляччя й трави, і Насітіма докладно пояснив мені, як спіймати орла. Перед заходом сонця ми спустилися в долину й попрямували до старої печери. Наші мисливці вбили оленя, і ми повечеряли олениною та кукурудзяними коржиками.

Насітіма розбудив мене на світанку. Узявши рушницю, я разом з ним пішов у гори і вбив великого індика. Потім ми піднялися на скелю, де стояв зруб, і міцно прив’язали індика до середньої балки зрубу. Відтак Насітіма розрізав йому груди, відкрив серце, печінку і вимазав кров’ю крила. Розсунувши настил, я заліз усередину зрубу, а Насітіма знову затулив отвір і, попросивши в богів помочі для мене, пішов.

Крізь просвіти в настилі проглядало небо, а між колодами в зрубі зяяли щілини, і я міг споглядати долину. Невдовзі я побачив Келеману й Чороману, вони вийшли на узлісся, сіли на березі струмка й стали дивитися на зруб. Напередодні вони пообіцяли мені, що прийдуть сюди й чекатимуть доти, доки мені пощастить спіймати орла. Враз я відчув, що люблю їх обох дуже-дуже. Я був певен, що на світі нема добріших, щиріших людей, ніж моя мати і майбутня моя дружина. І вони мене любили — це я знав. І був щасливий. Мені хотілося бути гідним їхньої любові, заради них здійснити великі подвиги.

Каркаючи, прилетів крук, сів на край зрубу, поглянув на індика й почимчикував до нього. Я просунув у щілину тоненьку паличку, яку дав мені Насітіма, і штрикнув його. Він стріпнувся з ляку й перелетів на сосну, що росла неподалік. Звідти він дивився вниз, на дах зрубу, ніби хотів довідатися, хто ж його вдарив. «Кря? кря?» — запитально крикнув він, і вигляд у нього був такий дурненький, що я мало не зареготав. Через хвилину — дві він повернувся, дуже кортіло йому поласувати індиком. Але я сильно вдарив його паличкою, і він полетів геть. На зруб опустилися два шуліки і ще кілька сірих хижаків, та жодного я не допустив до ласої здобичі. Вони спурхнули й сіли на деревах, що росли на краю прірви. Я чув, як вони сердито кричали, лаяли те, що їх било, й під’юджували одне одного летіти на зруб і поласувати м’ясом. Нарешті один з птахів, мабуть, найхоробріший, знову прилетів на зруб, але я добряче штурхнув його. Після цього жоден більше не наважувався наблизитись до індика.

Морока з птахами тішила мене, і я шкодував, що не знаю пташиної мови. Десь ополудні в мене над головою щось загуло. Насітіма попередив мене, що з наближенням орла почується страшенний шум. Потім усе стихло, і я побачив, що на краю зрубу сидить великий птах. Це був орел. Спочатку він ніби закам’янів. Мені було погано видно, але я здогадувався, що він зорить на індика. Я затамував дихання. Я боявся, що він почує биття мого серця. Біля мене лежала рушниця, і я міг би його вбити, але Насітіма не раз і не два пояснив мені, що так робити не можна, бо тоді боги не приймуть жертв із орлиним пір’ям і пухом. Треба було спіймати живого орла і потім задушити його. Я весь тремтів, піт рясно лився по мені. Я пильно вдивлявся у щілину і чекав слушної нагоди.