Артур Конан Дойль - Собака Баскервілів

Я з жахом побачив, що метелик понісся прямо до твані, але мій новий знайомий легко стрибав з купини на купину й розмахував зеленим сачком. Сірий костюм і рвучкі рухи його самого уподібнювали до величезного метелика. Я стояв, дивлячись на нього із дивним поєднанням замилування і страху, — мені все здавалося, що він от-от оступиться й зануриться у зрадницьку драговину. Раптом за спиною я почув чиїсь кроки. Я озирнувся й побачив майже поруч із собою жінку. Вона з’явилася звідти, звідки виднівся дим, який вказував на близькість Мерріпіт-Хаус, але раніше її помітити я не міг, бо стежка, якою вона йшла, звертала під узбіччя.

Я не сумнівався, що це і є міс Степлтон, бо навряд чи в цих місцях можна було розраховувати на зустріч з іншими жінками. Окрім того, мені про неї говорили як про красуню, а жінка, що йшла стежкою, вражала своєю красою не зовсім звичного типу.

Більшу різницю між сестрою й братом важко було собі уявити. Він — непоказний сіроокий блондин, вона — витончена, струнка, висока, яскрава брюнетка — таких я в Англії ще не зустрічав.

Її тонкі, гордовиті риси були настільки правильні, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот і швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фігура, ошатна сукня — як дивно було бачити таке створіння на безлюдній стежці, що в’ється серед торф’яних боліт! Коли я озирнувся, вона дивилася на Степлтона, але відразу прискорила ходу й підійшла до мене. Я зняв капелюха, приготувавшись пояснити свою присутність тут, аж раптом її слова спрямували мої думки в інше русло.

— Їдьте звідси! — сказала вона. — Негайно їдьте до Лондона!

Замість відповіді я міг тільки приголомшено поглянути на неї.

Вона блиснула очима й нетерпляче тупнула ногою.

— Навіщо мені їхати? — запитав я.

— Не просіть пояснень. — Вона говорила тихо, швидко й трішечки гаркавила. — Заради Бога, дослухайтеся моєї поради! Їдьте, щоб і ноги вашої більше не було на цих болотах!

— Але я щойно приїхав!

— Боже мій! — вигукнула вона, — Невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Їдьте до Лондона! Сьогодні ж! Вам не можна тут залишатися. Тс-с! Мій брат іде! Не кажіть йому ані слова… Будьте ласкаві, зірвіть мені он ту орхідею. У нас тут дуже багато орхідей, але ви трохи спізнилися: до осені вони вже починають відцвітати, і тутешня природа трохи втрачає свою красу.

Степлтон облишив погоню за метеликом і підійшов до нас, увесь червоний і захеканий.

— А, це ти, Беріл! — сказав він, і я не відчув у цьому привітанні особливої сердечності.

— Джеку, ти такий розпашілий!

— Так, я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут нечасто побачиш пізньої осені. І подумай, яка прикрість — не впіймав!

Він говорив спокійно-недбалим тоном, а сам увесь час переводив свої маленькі сірі очиці з сестри на мене.

— Ви, здається, встигли познайомитися?

— Так. Я говорила серові Генрі, що зараз уже пізно милуватися красою наших боліт — орхідеї відцвітають.

— Що? Як ти думаєш, хто перед тобою?

— Сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні, — сказав я, — не нагороджуйте мене чужим титулом. Я лише друг сера Генрі, доктор Ватсон.

Барва досади розлилася по її виразному обличчю.

— То ми говорили, не розуміючи одне одного, — сказала вона.

— Ви мали не так-то й багато часу на розмови, — зауважив Степлтон, допитливо дивлячись на сестру.

— Я подумала, що доктор Ватсон — це наш сусід, — сказала вона. — А йому, мабуть, байдуже, цвітуть зараз орхідеї чи ні. Але ж ви зайдете до нас у Мерріпіт-Хаус, чи не так?

За кілька хвилин ми підійшли до похмурої на вигляд ферми, яка, ймовірно, колись була житлом якогось заможного скотаря, а потім була перебудована на сучасніший лад. Ферму оточував садок; дерева в ньому, як і всюди на болотах, були низькорослі та хирляві. Злиднями й смутком віяло від цього місця. Слуга, який відчинив нам двері, був під стать будинку — старий, увесь зморщений, у поруділому сурдуті.

Але самі кімнати здивували мене своїми розмірами й елегантністю оздоблення; останнє, імовірно, слід було приписувати смаку господині. Я подивився у вікно на безкраї, всіяні гранітними валунами болота, які тягнулися аж до ледь помітної вдалині лінії обрію, і не міг не подумати: «Що привело в таку глухомань цього освіченого чоловіка і його сестру-красуню?»

— Дивну місцину ми обрали для життя, чи не так? — сказав Степлтон, начебто відповідаючи на мої думки. — І все-таки нам тут добре. Правда, Беріл?

— Так, дуже добре, — відповіла вона, але її слова пролунали якось непереконливо.

— Я мав школу в одному з північних графств, — сказав Степлтон. — Для людини з моїм темпераментом така робота сухувата, нецікава, але що мене в ній приваблювало, то це тісна співпраця з молоддю. Яке щастя передавати їм щось від себе самого, від своїх ідей, бачити, як на твоїх очах формуються юні таланти! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула епідемія, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося налагодити роботу після такого удару, я втратив більшу частку свого капіталу. І все-таки, якби не розлука з моїми дорогими хлопчиками, я б тішився з цієї невдачі, тому що для мене з моєю пристрастю до ботаніки й зоології тут для досліджень — неорана нива, та й сестра моя закохана у природу. Ці думки, докторе Ватсон, вам навіяли сумні болота за вікном!

— Не заперечуватиму, мені здається, що тут нудно жити не так вам, як вашій сестрі.

— Ні, я не нудьгую, — жваво відповіла вона.

— Ми проводимо наукову роботу, в нас велика бібліотека й дуже цікаві сусіди. Доктор Мортімер — досить начитана людина у своїй галузі. Нещасний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми з ним були дуже близькі, і я навіть не можу вам висловити, наскільки тяжка для нас ця втрата. А що ви скажете, якщо я відвідаю сьогодні сера Генрі? Це йому не зашкодить?

— Я впевнений, що він буде дуже радий познайомитися з вами.

— Тоді будьте ласкаві попередити його. Можливо, нам удасться допомогти, поки він ще не освоївся на новому місці… А тепер, докторе Ватсон, ходімо нагору, я покажу вам свою колекцію лускокрилих. Насмілюсь вас запевнити, що повнішої колекції у цій частині Англії ви не знайдете. А коли ми закінчимо, сніданок уже буде готовий.

Але я поспішав до свого підопічного, сера Генрі. Похмурі болота, загибель нещасного поні, загадкове виття, якому приписували зв’язок з моторошною легендою роду Баскервілів, — усе це навіювало тривожні думки. А до цих непевних вражень