Сергій Вікторович Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

class="v">що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай

тінейджерські зіткнення в кінотеатрах

вуличний секс фасований чай

скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя

і що цікаво — на кожну була стаття

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі

школа яка не навчила нічому

і час що нічому також не навчив

і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива

і добираю слова:

поразки завжди забуваються наче біль

важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль

складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик

якщо ти звичайно не звик

тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму

коли українець прийде до бога я знаю що саме він

скаже йому

він скаже богові знаєш док

мене не кличе твоя труба

якщо я весь час боровся з собою

хто сказав що це боротьба

всі ці підлітки такі беззахисні проти років

і їхні серця тверді наче грифель

та разом з тим наче грифель крихкі

і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа

і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

«якщо ти надумаєш їхати з цього міста…»

якщо ти надумаєш їхати з цього міста

ніби апостол чи добрий нігерський пастор

вистукуючи пальцями по словнику

хвилюючись зазираючи до нього щомиті

шліфуючи гострі камінчики

з вервиці складнопідрядних речень

в гарячих морських каютах

в вагонах середнього класу

місто з якого ти щойно емігрував

наче стіна якої не мурував

наше з тобою дитинство старі гаражі

труби розбомбленої водостанції

офіцерські швейцарські ножі

еміграція камандір це довга тривала путь

не буде туману в душі і російських літер в газетах

в европі циклон починається і трива

мюнхенські турки готуються до різдва

в цій не найзеленішій із країн

вони кочують родинами на вікенд

бачать ранковий сніг за вікнами електричок

й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники

ірландський студент — юний прихильник ІРА

життя для якого рулетка а світ діра

святковий дублін теплі в’язані светри

кренберіс в плеєрі кмин і тютюн на столі

ці ангели тероризму завжди навколо тебе

їхній заселений простір

їхній святий миколай

їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках

я буду молитись за тебе і твій маршрут

за твій страховий поліс і скати вантажних машин

за воду в холодних ріках і листя яке вже палять

за все що ти тут забув

і що забуваєш тепер

де б ти врешті не був

за все що забудеш потім

та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять

2000

«вона ще не виросла і не втратила голову…»

вона ще не виросла і не втратила голову

від чорної музики у власних зап’ястях

і світло з небес і початки голоду

в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци

і в кров її не вливався поспіх

і ще не блукала південними трасами

худоба — таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску

в темній траві без кінця і міри

й гарячі квіти високого тиску

не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах

дбають про свій подорожній статок

і одяг випалюється на сонці все ще

вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти

зализує рани наче конверти

чистить зуби мов табельну зброю

і засинає поруч з тобою

1999

Поруйнування Єрусалиму

(Лицарська поезія)

Лицарство прагне воєн.

Лицар вдягає збрую,

важчу за нього вдвоє,

що, власне, його не турбує.

Лицар кохає неню,

має право на працю —

відрубувати полоненим

руки, ноги чи яйця,

робити замахи, змови,

ставити церкву шпилясто.

Натомість не має змоги

займатись, наприклад, блядством

на службі або в гешефті

кохатись. Лицарю гоже

минати спокуси дешеві,

на царство чекаючи Боже.

Лицар людина вільна.

Попри можливі страти

постійно встряє у війни,

щоби надерти сраки

маврам чи пак арабам.

Залізом прикривши сподні,

лицар прямує радо

на Схід, за гробом Господнім.

Де-небудь в країні теплій,

на прю стаючи, мов до праці,

він потерпає в пустелі

від спраги та мастурбацій.

Молитву співаючи Богу,

в’їжджає врешті в долину.

Тримає вперто облогу

під стінами Єрусалиму.

Далі — питання часу.

А час приносить утіху —

в місті вмирають часто

настільки, наскільки й тихо.

Дохнуть, мов зловлена риба,

слабнучи від нудоти.

Ще деякий час потрібно

тримати облогу, аж доки

місто відчує втому.

Лишаться тільки каліки.

В місто ввійти, а потому

чинити розбій, оскільки

життя, воно, як намисто —

не варто шукати початок.

Три дні грабувати місто

або гвалтувати дівчаток

чи хлопчиків. Справа смаку

та досвіду. Лицар має

свободу вибору. Many

роздерто. Знамено має

на вітрі. Ясніють далі.

Та лицаря в самий розпал

посеред мертвих кварталів

раптово проймає розпач.

Тож лицар скидає лати

і лицарю перед Богом

глибоко поїбати

щодо наслідків цього.

Його ридання гарячі,

він гнеться під часу плином,

і повзає навкарачки

спаленим Єрусалимом.

Кигиче, Месію кличе,

сипле прокляття й погрози.

І сірим його обличчям

стікають брунатні сльози.

1994

«Вирощено і нищівно…»

Вирощено і нищівно

над каменями і кущами

повітря заповнене щільно

душами і дощами.

Підпис, місце печатки,

Виводиш, наче харизму,

блаженні першопочатки

східного сепаратизму.

Коли літає, померши,

радіо над домами,

і березень, як уперше

обступає димами.

Я бачив твої падолисти,

ту ніч, що тебе огорне

там, де високі під’їзди,

мов застуджені горла.

З полісу, з небокраю

тягнеться довга вервиця,

і ця панорама, я знаю,

вона ще тобі озветься

луною в порожній шахті,

листям у водостоці,

в жованому ландшафті,

у пташиному оці.

1999

Переваги окупаційного режиму

1

В один із днів повернеться весна.

З південних регіонів батьківщини

потягнуться птахи і голосна

свистулька вітчизняної пташини

озвучить ферми і фабричні стіни,

і грубий крій солдатського сукна,

і ще багато всякого гівна.

2

Але печаль сідає на поля.

Нужда голімі розправляє крила,

докіль поет тривожно промовля:

я є народ, якого правди сила;

цю жінку я люблю, вона просила.

3

Сумна країна у години скрут.

Блукає міщанин поміж споруд,

з усталеним