Лаймен Френк Баум - Чарівник Країни Оз

Для Дороті настали чорні дні. Вона розуміла, що тепер їй уже не судилося повернутися додому в Канзас. Інколи вона сиділа годинами й гірко плакала, а Тото біля її ніг раз у раз зазирав їй у вічі й засмучено скімлив — хотів, щоб господиня зрозуміла, як він їй співчуває. Тото було байдуже, де жити — в Канзасі чи в Країні Оз, аби тільки поруч із ним була Дороті. Та він бачив, що дівчинка страждає, а тому страждав і сам.

Злій Чаклунці кортіло заволодіти срібними черевичками, які носила Дороті. Бджоли, вовки і ворони вже не могли допомогти своїй хазяйці. Золота шапка втратила свої чари, зате якби Злій Чаклунці дісталися срібні черевички, це компенсувало б їй втрату всього іншого. Вона постійно стежила, чи не зніме Дороті черевички, щоб їх можна було поцупити. Проте дівчинка так ними пишалася, що скидала тільки коли приймала ванну і вкладалася спати. Стара відьма дуже боялася темряви, тому навіть не могла подумати про те, що можна увійти до кімнати Дороті, доки та спить, і викрасти черевички. Води ж вона боялася навіть більше, ніж темряви. Зла Чаклунка не тільки ніколи не вмивалася сама, але й пильнувала, щоб на неї не потрапила бодай краплина води.

Чаклунка Заходу була справді дуже хитра й підступна, і вона задумала план, як заволодіти жаданими черевичками. Посередині кухні вона натягнула залізну дротину, а потім чарами зробила її невидимою. І ось одного разу Дороті, не сподіваючись лиха, йшла собі кухнею. Раптом перечепилася через невидиму перепону і впала на підлогу. Дівчинка не вдарилася, але один срібний черевичок зіскочив з її ніжки, й раніше ніж Дороті спам'яталася, стара вхопила його й натягнула на свою кістляву ногу.

Зла Чаклунка тріумфувала. Навіть якби Дороті знала, як діють чарівні черевички, одного все одно було б мало, аби помститися кривдниці.

Побачивши, що сталося, дівчинка обурилася й гукнула Чаклунці:

— Віддайте мій черевичок!

— Нізащо! — гаркнула та. — Тепер це мій черевичок.

— Ви огидна відьма! — сказала Дороті. — Ви не маєте права!

— Ще чого! — розсміялася Чаклунка. — Кажи, що хочеш, все одно черевичок лишиться в мене, а колись я заберу в тебе і другий! От побачиш — неодмінно заберу!

Дороті, почувши цю погрозу, так розсердилася, що схопила перше, що їй потрапило під руки — відро з водою, — і облила стару відьму з голови до ніг!

Чаклунка верескнула від жаху й, до щирого подиву Дороті, почала просто на очах зменшуватися.

— Глянь, що ти накоїла! — крикнула відьма. — Тепер я розтану!

— Пробачте мені, я не хотіла, — збентежено пробубоніла Дороті, злякано спостерігаючи, як Зла Чаклунка тане, ніби шматок коричневого цукру.

— Хіба ти не знала, що у воді моя погибель? — простогнала Чаклунка.

— Звісно, ні, — сказала Дороті. — Звідки ж мені було це знати?

— Ну то знай, ще трошки, і від мене нічого не залишиться, і замок стане твоїм. Я завжди була хитрою і підступною, але навіть не могла подумати, що мене знищить маленька дівчинка. Так що дивися, милуйся, що ти наробила…

На цих словах Зла Чаклунка розтеклася по підлозі бурою калюжею і почала розпливатися по кухні. Побачивши, що мучителька майже розтанула, Дороті полила дошки підлоги з другого відра й почала прибирати бруд; потім вимела залишки за поріг. Підібрала черевичок, вимила його, насухо витерла ганчіркою і знову взула на ногу. Так несподівано здобувши свободу, дівчинка побігла до клітки й повідомила Леву, що володарювання Злої Чаклунки закінчилося й вони більше не полонені.

13. Звільнення

Лякливий Лев дуже зрадів, коли дізнався, що Зла Чаклунка розтанула після відра води, яке на неї вилила Дороті. Дівчинка відчинила клітку й випустила його на волю. Друзі попрямували до жовтого замку, і Дороті скликала моргунів та оголосила їм, що вони більше не раби.

Ця новина моргунів неймовірно ощасливила, бо вони протягом багатьох років гнули спини на Чаклунку Заходу, а та замість подяки платила їм жорстокістю. Віднині цей день став загальним святом, і його відзначали всі у Краї Моргунів танцями й співами.

— Я би був зовсім щасливий, — зітхнув Лев, — якби поруч із нами були наші вірні друзі — Страшило і Залізний Лісоруб.

— Може, ми спробуємо їх врятувати? — запитала Дороті.

Вони попросили моргунів допомогти їм розшукати зниклих друзів. Моргуни відповіли, що готові на все заради Дороті, яка подарувала їм свободу. Тоді дівчинка обрала найбільш тямовитих мешканців у помічники, і вони подалися на пошуки. Мандрували так майже два дні, доки не опинилися в гористій місцевості, де і знайшли розбитого та потрощеного Лісоруба. Його сокира лежала поруч — руків'я було відламане, а лезо заіржавіло.

Моргуни обережно підняли Лісоруба й віднесли в замок. Коли Дороті побачила, що сталося з її вірним другом, то гірко заплакала, та й Лев також дуже засмутився. Тоді Дороті звернулася до моргунів:

— А чи є серед вас ковалі?

— Звісно, до того ж майстерні, — була відповідь.

— Тоді пришліть їх до замку, — попрохала дівчинка. А коли ковалі прийшли зі своїми інструментами, вона запитала: — Чи можете ви полагодити Залізного Лісоруба?

Майстри уважно оглянули Залізного Лісоруба й повідомили, що вони готові взятися до роботи — і незабаром вірний друг Дороті буде як новенький. Вони зачинилися у одній із зал жовтого замку і працювали три дні та чотири ночі; вони стукали молоточками, паяли, полірували, випрямляли зігнуті руки та ноги. Зрештою Залізний Лісоруб набув свого колишнього вигляду — всі частини тіла знову працювали як годиться. Що й казати, на його залізному тулубі з'явилося кілька латок, та Лісоруб не був марнославний і на такі дрібниці не зважав.

Коли нарешті він сам прийшов до Дороті й подякував їй за порятунок, то так розчулився, що не міг стримати сліз, і дівчинці довелося витирати їх фартушком, аби щелепи не заіржавіли. Лев теж раз у раз витирав очі кінчиком хвоста, аж його пухнаста китичка зовсім змокла, і він змушений був піти надвір, щоб висушити її на сонці.

— Якби з нами був наш Страшило, — зітхнув Лісоруб, коли вислухав розповідь Дороті, — ось тоді я був би по-справжньому щасливий.

— Неодмінно треба його знайти, — вирішила дівчинка.

Вона скликала моргунів, і всі разом вирушили на пошуки. Через півтора дні нарешті надибали високе дерево, куди мавпи закинули одяг Страшила.

Дерево було таке високе, а стовбур такий гладенький, що