Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

власників. Справа зрушила з місця: в деяких селах вдалося створити осередки, чисельність яких досягала 1000 і більше осіб. До партії записувалися навіть ті селяни, яким належала 1 десятина: боялися, що соціалісти хочуть і це відняти.[128]

Але, попри формальні успіхи, становище всередині партії було далеко не безхмарним. Із серпня фактично припинила діяльність Одеська парторганізація[129] – і це в одному з провідних в економічному відношенні міст країни! «Розчарування та скептицизм охопили за останній час членів партії народної свободи»[130] – це про ситуацію в парторганізації Харкова. Тут навіть довелося припинити випуск одного з друкованих партійних органів – у зв’язку з різким скороченням кількості симпатиків.[131]

Українські політичні партії та організації

Наступний, правіший від попереднього, сегмент на умовній лінійці ставлення політичних партій до проблеми «державність українського народу/народу України» займали, власне, українські політичні організації. Розмірковуючи про їх якісний та кількісний склад, треба завжди пам’ятати про суттєву їх особливість (на неї вперше звернула увагу М. Кармазіна): «відмова на Правобережжі, в Галичині від «польськості» на користь українства була вибором між двома цивілізаційними рівнями»[132]. Друга суттєва особливість – відсутність усталеної, несуперечливої, політично розробленої та документально оформленої концепції формування Української держави. Ґрунтовне дослідження М. Кармазіної свідчить, наприклад, що інтелектуальна предтеча українського руху – Кирило-Мефодіївське товариство – концепцію самостійної України відкидало. Наступний крок наприкінці XIX століття зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський. Йому належить створення «найґрунтовнішого «портрета» централізованої соціалістичної держави». Соціалістичні марення спустив на грішну землю великий український мислитель Б. Кістяківський, який «першим в українській політичній думці виробив концепт «правової або «конституційної» держави». Принципова новація Богдана Кістяківського полягала в тому, що він запропонував розглядати державу не як ідеологічну абстракцію, наповнену благими (і тому нездійсненними) побажаннями райського миру та злагоди, а «через призму інтересів особистості, її прав». Головною ознакою правової, конституційної держави він вважав обмеженість власне державної влади, її «підзаконність», яка повинна була діяти «в певних межах, котрі вона не може переступити». Згідно з поглядами Б. Кістяківського, така держава могла існувати у двох формах – «автономії та політично незалежної, самостійної держави».

Але, попри незрівнянність ідей Б. Кістяківського, панівною в «українських політичних колах» залишалася ідея «національно-територіальної федерації, яка повинна була бути здійснена в етнографічних межах». Розглядалися декілька варіантів, які мали характер цілком ефемерний, як ото: «як члена слов’янської спілки християнських республік»; як «південно-західної слов’янської» федерації. Але «більшість підросійських українців не мислили політичного існування України «вне Русского государства» і вважали за потрібне узгоджувати автономію України з “цілістю російської держави”». Останнє твердження потребує суттєвого уточнення: «українські політичні кола», які діяли в межах імперії Габсбургів, були послідовними лоялістами, залишалися такими аж до кінця 1918 р. і ні про яку федерацію ні з ким не мріяли – просто за відсутністю будь-якої потреби в таких мріях. Як слушно зазначає М. Кармазіна, вони обґрунтовували хіба ідеї поділу Галичини на «руську» та польську», а Буковини – на «руську» та «волоську» та створення із цих руських частин окремої політичної території з наданням їй «якнайширшої автономії».[133]

Товариство українських поступовців

«Вершки» тогочасного українського політичного інтелекту концентрувалися в Товаристві українських поступовців (ТУП, 1908—1917 рр., біля його витоків стояв М. Драгоманов)[134], коріння якого сягало формально неполітичної «Загальної української організації», яка народилася ще 1897 р. Упродовж 20 років українська політична думка цього напрямку, за словами одного із сучасних її дослідників, «недооцінюючи значення державності для розвитку України та не вірячи в можливість перетворення Росії в демократичну країну… сподівалася забезпечити національні права українського народу через розширення прав місцевого самоврядування у формі так званої національно-територіальної автономії України»[135]. Напередодні 1917 р. «політичними орієнтирами ТУП[136]залишалися…: національно-територіальна автономія України в неполітичному сенсі, а в сенсі поширення прав та розширення рамок місцевого самоврядування на всю територію України, відповідний цьому розумінню автономії федеративний устрій російської держави, демократичний характер місцевого самоврядування, забезпечення прав національних меншин, загалом буржуазно-демократичні підходи до організації соціально-економічного життя»; «ТУП ставив питання про необхідність поширення ідеї національно-територіальної автономії України серед неукраїнського населення України, що сприяло б… зміцненню українського руху, гармонізації його завдань з інтересами національних меншин України».[137]

Останнє, на жаль, ніколи досягнуто не було. Одна з першопричин: у вересні 1914 р. «попри загалом нелегальний характер діяльності» ТУП ухвалив рішення «про необхідність дотримання українством нейтральної позиції у світовій війні». Це рішення «стало відомим досить широким колам українського громадянства і стривожило навіть приязно налаштованих щодо українства російських політиків»; «істотним чином охолодило стосунки тупівців з російською ліберальною демократією»; «наради представників ТУП та російських ліберально-демократичних кіл, що відбувалися з 1915 р. по 1917р., так і не узгодили підходи сторін до вирішення українського питання в Росії».

Розходження на гносеологічному рівні констатував I з’їзд Товариства (25—26 березня 1917 р. (ст. ст.)). Головним політичним питанням, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість», було питання про те, хто повинен проголосити автономію України. М. Грушевський та УЦР вважали, що Українські Установчі збори, «більшість тупівської ради та петроградські делегати» переконували: це можуть зробити виключно легітимні Російські Установчі збори. Основні аргументи прихильників другої точки зору: будь-яка інша санкція буде неправовою, нелегітимною; Українські Установчі збори скликати неможливо, оскільки для цього немає законних підстав; побоювання «викликати опір неукраїнської людности України, витворити свій Ольстер». Остаточно – на цьому етапі – есефи висловилися за санкцію автономії України (при забезпеченні прав національних меншин) на Загальноросійських Установчих зборах, тобто за легальний, правовий шлях створення автономної України у складі демократичної федеративної Росії.

Тут доречно підкреслити, що трансформація ТУП у повноцінну політичну партію завершилася лише в червні 1917 р., але навіть тоді партія не мала затвердженої програми! Натомість засадничі положення в царині майбутнього статусу «України» у складі Росії, а саме – «автономія» та «федерація» – по-різному трактувалися навіть «провідними діячами партії». Єдине, з чим погодилися есефи, так це з необхідністю виступити проти засадничої УЦ-Рерівської ідеї про національно-персональну автономію. Опинившись в іманентно суперечливій ситуації вибору між здоровим глуздом, правовими і демократичними цінностями, з одного боку, і політичною доцільністю та необхідністю задоволення кон’юнктурних інтересів сільських та міських україномовних люмпенів, яке було можливим тільки поза межами права та демократії, УПСФ, нарешті, сформулювала свою позицію: «державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада».[138]

Якщо сказати просто, то в практичній політичній площині це означало відмову україномовних інтелектуалів та демократів, об’єднаних у