Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

автономії», оскільки були послідовними прихильниками вирішення проблеми майбутнього устрою демократичної Російської республіки виключно легітимними та уповноваженими всім народом Загальноросійськими Установчими зборами. Цілком логічно, що «і ПСР, і РСДРП при цьому закликали своїх прихильників —робітників та селян – «до рішучої боротьби проти «самочинного» здійснення автономії і докоряли українським соціалістам, що вони діють разом із своєю (до слова, неіснуючою. – Д.Я.) буржуазією, а не російськими соціалістами, розколюючи єдиний табір революційної демократії». Непримиренну до «автономістських» нахилів УЦР позицію російські соціалісти займали фактично впродовж усієї першої половини 1917 р. і пом’якшили її лише після того, як Тимчасовий уряд визнав Генсекретаріат своїм територіальним представництвом і розширився «за рахунок» представників т. зв. «національних меншин», які пішли на співробітництво з УЦР та її інституціями. Тим не менше, стосунки поміж російськими есерами та соціал-демократами, з одного боку, та їх українськими «однодумцями» як у Києві, так і по всіх «українських» губерніях з іншого, «попри всі спроби налагодити політичну співпрацю, залишалися, м’яко кажучи, складними»[119]. Так, «III Універсал обидві загальноросійські партії зустріли «з побоюванням», а IV – взагалі «негативно, протестуючи проти проголошення незалежності УНР». Вони були «рішучими противниками» сепаратних переговорів з німцями у Бресті, а після окупації України стали найбільш опозиційними партіями до УЦР, прискорюючи її падіння».[120]

Ліберали

Правіше від російських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на запропонованій «лінійці» розташовувалися ліберальні партії. Сучасний стан розуміння проблеми дозволяє говорити про наявність у південно-західних губерніях Росії двох «ліберальних потоків» – російського та українського, причому «перші українські гуртки і групи відсепарувалися від загальноросійського революційно-демократичного руху» ще у 80-х рр. XIX ст. «Загалом ліберальний рух в Україні мав два напрями: перший – загально імперський, другий – суто національний». Підґрунтям розвитку першого стали земські установи, другого – «Громади». На відміну від центральної Росії, ліберали, які діяли на території губерній Південно-Західного краю, «представляли інтереси і захищали саме дрібну міську буржуазію і селянство». У кількісному та якісному вимірах сили розподілялися так: кадетів – більше 8600 осіб, октябристів – більше 7800, українських лібералів – близько 2000, кількість монархістів становила майже половину членів монархічних організацій всієї країни; найчисленнішими були монархісти, найвпливовішими – ліберали. Сучасні фахівці справедливо відзначають, що тогочасні ліберали були не правим, а лівим політичним рухом, усередині якого вони розташовувалися так:

– «праві»: октябристи та близькі до них;

– «центр» – кадети, прогресисти та ін.;

– «ліві» – суто українські партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ).

«Союз русского народа»

У плані конкретних програмних вимог «Союз русского народа», який обстоював заборону діяльності євреїв у більшості сфер публічного життя, заперечував існування українського народу, його мови та культури, агітував за «єдину та неподільну Росію», «акумулював позиції всіх монархічних партій на теренах України: «самовладдя русскіх царів, Православною Церквою освячене, Самодержавного Государя й вищу Правду, Закон і Силу». Дуже близько до цих вимог стояли «октябристи». Хіба що, на відміну від «Союзу», вони підтримували ідею спадкової конституційної монархії.

Партія конституційних демократів

Головними програмними вимогами партії конституційних демократів після березня 1917 р. були: перетворення Імперії на парламентську республіку, збереження її територіальної цілісності, переможне завершення війни у складі Антанти. У соціально-економічній сфері партія обстоювала право на вільну організацію профспілок, проведення зборів та страйків, державне страхування робітників, поступове («по можливості») запровадження восьмигодинного робочого дня, законодавчу охорону всіх видів найманої праці. Х з’їзд партії (12—18 жовтня, Москва) додав до цього вимоги «демобілізації промисловості» та недопущення зниження непрямих податків[121]. Конституційні демократи також допускали вільне використання мов у побуті та у початкових школах, твердо виступаючи при цьому за «єдину та неподільну Росію», – єдиним винятком тут була хіба що їх Полтавська організація, яка обстоювала ідею автономії України у складі федеративної Росії. Але партія в цілому все ж таки активно виступала за конституційну монархію, що «виконує законодавчу владу разом із зібранням народних представників», українські кадети «бачили у конституційній і парламентській монархії лише перший крок до створення трудової держави соціальної правди». Лише влітку 1917 р. IX з’їзд кадетів визнав принцип автономії України, після чого представники партії увійшли до УЦР. У цілому при знайомстві з теоретичними здобутками та практичною діяльністю ліберальних партій, які діяли на території сучасної центральної, східної та південної України, «впадає у вічі, що вони не мали єдності в діях, у діях не було повної злагодженості. Відмічено постійну опозиційність лібералів: до царського уряду, до Центральної Ради в останні місяці її діяльності, до Гетьманату, до Директорії, до Радянської влади. Ці партії взагалі не мали видатних теоретиків, їх погляди коливалися від соціал-демократичних до октябристських».[122]

У національному питанні партія «народної свободи», яка завжди стояла на ґрунті законності та неухильного дотримання правопорядку, вважала політично доцільним «не ухилятися«від участі в «українському русі» та «організації влади». Таку позицію чітко зафіксував з’їзд кадетських організацій Волинської, Київської, Подільської та Чернігівської губерній 10—11 вересня 1917 р. Партія делегувала своїх представників до складу Української Центральної Ради, а лідер київських кадетів, відомий адвокат С. Крупнов увійшов до складу Малої Ради. Одночасно «українські» кадети висловили і застереження: подальше ставлення партії до Центральної Ради залежатиме від конкретного розвитку політичної ситуації в країні та від позиції, яку займе сама Рада.[123]

Чисельність конституційних демократів на кінець літа 1917 р. коливалася між 50—80 тисячами осіб в цілому по Імперії/Республіці[124]. Існуючі дані про організаційну структуру та чисельність партії є взагалі суперечливими. Так, центральний друкований орган партії газета «Речь» інформувала, що в травні в країні існувало 9 обласних партійних комітетів, 62 губернських, 229 організацій в різних населених пунктах, у т. ч. 41 – у містах Південно-Західного краю. В червні діяло 7 обласних, 62 губернських, 229 міських комітетів, у т. ч. в українських губерніях – 9 губернських, 61 міський та інші комітети, у т. ч. 34 з них – у промисловій зоні Південно-Західного краю[125]. За підрахунками радянського дослідника Х. Астрахана, на кінець серпня в країні діяло 323, а в жовтні – не менш як 370 організацій «партії народної свободи», у т. ч. в обох столицях, 73 губернських та обласних містах, 340 повітових центрах, 55 інших населених пунктах[126]. Двері в партію не були широко відкриті для всіх бажаючих.

Про це свідчило, зокрема, те, що сума доходів, з якої треба було платити членські внески, встановлювалася, як це було, наприклад, у Катеринославській організації, в 2000 крб.[127]

Намагаючись розповсюдити свій вплив і на сільське населення, конституційно-демократична партія утворила своєрідну політичну «конфедерацію» із Союзом земельних