Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

камери, декому погрожували фізичною розправою. На те були дві причини. Перша – це лояльне до влади єгипетське телебачення, яке повним ходом розпускало чутки про те, що затягуванню конфлікту сприяють іноземні журналісти, які неправильно й упереджено висвітлюють події у Каїрі, Суеці, Александрії. Мовляв, журналісти винять демонстрантів у масових безчинствах і мародерстві, через що Європа нібито підтримує Мубарака. Причина абсолютно ефемерна, надумана. Зате друга виявилась цілком реальною – американський Білий Дім. Адміністрація Барака Обами не поспішала виступати з осудом Хосні Мубарака. Після розвалу Радянського Союзу Єгипет блискавично переорієнтувався на США. Всі останні американські президенти, починаючи з Буша-старшого і закінчуючи Обамою, щільно співпрацювали з режимом Мубарака. На сьогоднішній день армія Єгипту повністю озброєна американською технікою (замість АК-47 у єгиптян давно американські автоматичні гвинтівки, замість Су-27 чи МіГ-29 – F-16, замість танків Т-55 – М60). Мубарак дозволяв американцям користуватися військовими базами й аеродромами, безперешкодно пропускав американські кораблі через Суец під час воєн у Перській затоці тощо. Не хочу влізати в нетрища геополітичних дискусій, але, схоже, Обама просто вичікував, не поспішаючи плямувати недавнього надійного союзника. Розпливчаста позиція Білого Дому злила єгиптян. Демонстранти наївно сподівалися: щойно Обама виступить з осудом, Мубарак зречеться президентського крісла і відійде у небуття. Вони відкрито заявляли, що чекають чогось подібного. Проте Білий Дім мовчав. Мовчання означало непряме потурання режиму Мубарака. Непряме потурання, своєю чергою, означало вирок усім американцям у Єгипті. А також вирок тим, хто на американців схожий.

Єгиптяни обступили мене. Я задкував, намагаючись протиснутися ближче до входу в «Cairo Stars», правда, без особливого успіху. Чоловіки щось кричали, я здогадувався, що англійською, хоча нічого не міг розібрати. Злі очі, скривлені роти, загусле від поту і криків повітря. Хтось грубо штовхнув мене у плече. Я позадкував, готуючись рвонути до готелю.

Раптово я зрозумів, що саме вони кричать. Півтора десятки демонстрантів притисли мене до будівлі на Адлі-стрит і в один голос верещали:

– US GO AWAY! US GO AWAY! US GO AWAY![19]

Подумки я грубо вилаявся. Таке зі мною не вперше. Мене часто плутають, причому зазвичай з «америкосами». Практично завжди стюардеси в літаках українських компаній звертаються до мене англійською. Та й не тільки стюардеси. Якось на рейсі «Міжнародних авіаліній України» з Франкфурта мене вважали іноземцем навіть після того, як я заговорив українською. В літаку щойно завершили сервірувати ленч, і ми з якоюсь дамою практично одночасно підійшли до туалету. Вільною була одна кабінка, тому я по-джентльменському пропустив панянку вперед, засвідчивши своє рішення мовчазним жестом: проходьте. «О, сенк’ю, – мовила дама, а потім, помітивши моє тату, додала: – Найс тату». Я посміхнувся і сказав: «Можна українською», – мовляв, можна говорити українською, бо я – українець. «О, ви знаєте українську! – здивувалась вона. – Де вивчали?…» Як правило, це смішно. Часом грає мені на руку. І от уперше за час мандрів я міг постраждати через «американську» зовнішність і знання англійської мови.

– US GO AWAY! US GO AWAY!

– I’m not an American,[20] – кажу до демонстрантів. І тут-таки розумію, що зробив помилку: чувак говорить хорошою американською, що він не американець, – якось не дуже переконливо виходить… Хоча що було робити? Арабської я ж не знав!

– US GO AWAY!!!

У мене був із собою паспорт, та я мав сумніви, що він чимось допоможе.

Від мордобою мене врятував Хасан. Стривожений гармидером під вікнами готелю, менеджер визирнув із під’їзду. Впізнавши мене, кинувся на поміч. Розіпхав крикунів і за комір витягнув із розлюченого натовпу.

Опинившись у готелі, я захекано спитав:

– Що з ними не так?! Що за ідіоти?! Чому вони накинулись?

– Тому що вони не люблять американців, – форкнув Хасан.

– Але чому? – допитувався я.

– А чому вони мають їх любити? – Менеджер перевів подих і мовив: – Тобі з твоєю зовнішністю краще тепер не витикатися з готелю, якщо не хочеш, щоб тебе лінчували в ім’я революції.

* * *

…Мубарак в авральному режимі сформував новий кабінет міністрів. Головою уряду призначив колишнього міністра цивільної авіації Ахмада Шафіка. Услід було оголошено про відновлення посади віце-президента. Ним став керівник Служби загальної розвідки Омар Сулейман, який нібито користувався популярністю в народу. Мубарак також пообіцяв, що не балотуватиметься на наступних президентських виборах восени 2011 року, підтвердив намір провести корінні реформи, на яких наполягала опозиція, проте ні слова не сказав про свою відставку. Старий шкарбун, який відсидів на «троні» п’ять президентських термінів поспіль, ніяк не хотів відсмоктатися від владного корита.

В цілому єгиптяни позитивно сприйняли призначення Сулеймана. Принаймні Хасан знав цього чоловіка і з повагою відгукувався про нього. В той же час демонстрантам таких подачок було не досить. Лідери опозиції закликали громадян залишатися на Тахрірі і заявили, що підуть на переговори з Сулейманом лише у випадку відставки Мубарака.

Каїр надалі перебував у коматозному стані. Ресторани й магазини стояли зачиненими, банки не працювали, громадський транспорт не курсував. Як і раніше, головною проблемою були не мародери чи агресивно налаштовані демонстранти, а харчі. Тим іноземцям, які жили не в зіркових готелях, було ой як непросто прогодуватися в той період.

Військові запевняли, що не застосовуватимуть силу проти мирних громадян, і водночас закликали співвітчизників розійтись по оселях і повернутися до нормального життя.

По суті показова ротація міністрів і натяк на швидке передання влади Омару Сулейману нічого не змінили. Дії Мубарака були звичайним замилюванням очей. Насправді президент намагався виснажити демонстрантів, відсіяти найбільш хирлявих і розколоти опозицію. На жаль, Мубарак не врахував, наскільки остобісів своєму народу. Єгиптяни не збиралися йти з Тахріра, непогано облаштувавшись на площі та прилеглих вулицях. Убоге затягування часу тільки посилювало злобу й роздратування. Напруга росла.

* * *

30 січня трапилася ще одна подія, котра посилила моє переконання, що в Каїрі краще не затримуватись…

Я змалечку цікавлюсь авіацією. Ще в школі став збирати інформацію про літаки (як пасажирські, так і військові) і все, що з ними пов’язано. Починав з того, чому літаки літають, а закінчив, копирсаючись у деталях будови ILS,[21] GPWS[22] та інших систем. Опісля настала ера колекціонування. Станом на середину 2012-го мій авіапарк нараховує майже три десятки моделей: двадцять три пасажирські лайнери і п’ять винищувачів. Я веду до того, що непогано розбираюсь у різних моделях літаків, особливостях їхньої конструкції, технічних якостях, перевагах та недоліках. Відповідно, тоді, у Каїрі, я усвідомлював, що таке бриючий політ. Точніше, думав, що усвідомлював.

Бриючий політ – це політ винищувача на висоті гранично малій (5 –