Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

Невідомий автор

Коли в одному місці збирається разом сила-силенна люду, добром це не закінчиться. Не знаю, хто це сказав. Але слова – золоті.

Години минали. Люди на Тахрірі помалу варились у власному соку.

Недільного ранку працівники готелю скупчилися біля телевізора. Ввімкнули «Аль-Джазіру» (це вже стало традицією). Як і вчора, вони нетерпляче чекали нового виступу Хосні Мубарака, у якому він (майже напевно) оголосить про відставку, і все налагодиться, народ розбредеться, будуть вибори. Словом, вони чекали, що ситуація владнається і все буде добре.

Тоді ніхто й подумати не міг, що добре вже було…

Я заспав і заявився на сніданок пізно. В залі нікого, крім Хасана, не було.

– Morning, – привітався я.

Менеджер кивнув:

– Он твій сніданок.

– Дякую. – Я всівся за стіл. – Що нового?

– Є дві новини: погана і добра.

– Валяй добру спершу.

– Ввімкнули Інтернет.

– Чудово!.. А погана?

– Вчора згоріла будівля Верховного суду, – безпристрасно докинув Хасан.

– Угу, невесело, – гмикнув я.

– Вигоріли всі документи і сервери. Двісті тисяч кримінальних справ перетворилися на попіл.

– Навіщо демонстранти це роблять? Вони ж тільки погіршують ситуацію.

Єгиптянин кисло посміхнувся:

– Думаю, це провокація. Підпал здійснили перевдягнуті працівники спецслужб.

– А музей?

– І музей теж їхніх рук справа.

За ніч романтичний настрій вивітрився з голови, і я знову повернувся до думок про те, що слід вилетіти з Каїра раніше, ніж шостого лютого. Не так через острах ескалації конфлікту, як через усвідомлення, що з такими цінами за вечерю довго не протягнеш, скоро можна залишитись узагалі без грошей.

Розправившись зі сніданком, звернувся до Хасана:

– Я хотів би спробувати поміняти свої квитки на завтра, можливо, на вівторок. Як це краще зробити?

– Якою авіакомпанією летиш?

– «Egypt Air» до Дамаска.

– Сьогодні робочий день. Проте не знаю, чи будуть відкриті хоч якісь офіси. Навіть якщо представництва «Egypt Air» працюватимуть, не факт, що тобі вдасться перенести виліт. Ходять чутки, що аеропорт закрили.

Я тихо присвиснув.

– А це ще чому?

– Через великий наплив народу. Поспішають вилетіти навіть ті, хто не має квитків. Через тисняву стало неможливо проводити реєстрацію на рейси. Відтак аеропорт зупинили.

– І надовго, не знаєш?

– Кажуть, до завтра.

Бойовий гелікоптер єгипетської армії. Починаючи з 30 січня польоти таких над столицею практично не припинялися

Прихопивши нетбук, я засів у холі навпроти рецепції і підключився до Інтернету. Спочатку розіслав близьким листи про те, що зі мною все гаразд, хоча ситуація невизначена. Пробіг очима, що пишуть про заворушення в Мережі. А тоді зайшов на сайт «Egypt Air» і добув адреси найближчих офісів. «Пропустивши» адреси через «Google Maps», визначив, як найшвидше дійти до відділень авіакомпанії від готелю, після чого хутко зібрався, захопивши з собою паспорт, квитки, всі гроші, і пошурував надвір у пошуках свого щастя.

На вулицях людей майже не було. Кидалися в очі кілька розбитих вітрин, які ще вчора були цілими. Над головою, у довгастих просвітах між будинками, зрідка показувався вертоліт. Ракетні бокси, закріплені на кронштейнах з боків гелікоптера, свідчили про те, що призначається він точно не для гуманітарних місій. Від неділі кружляння бойових вертольотів над Каїром практично не припинялися. Швидше за все, це був один із методів психологічного впливу на демонстрантів. За три-чотири години одноманітне, але вельми нав’язливе «чух-чух-чух» починало кислотою роз’їдати нерви.

Вибрані адреси відшукав без проблем. Два найближчі до «Cairo Stars» відділення «Egypt Air» виявилися зачиненими. Ніщо не вказувало на те, що вони найближчим часом відкриються. До третього, найдальшого, я не пішов. І без того ставало зрозуміло, що в місті не вдасться перенести виліт. Навіть якщо якесь відділення буде відчиненим, навряд чи мені зможуть допомогти, зважаючи на той хаос, що творився в аеропорту.

Відтак до готелю повертався ні з чим.

* * *

…Час наближався до полудня. На вулиці Кобрі Аль-Азхар, що є продовженням Адлі-стрит і веде до ринку Хан-ель-Халілі,[18] за звичайних умов заваленого сувенірами, я побачив колону демонстрантів. Людська валка посувом, неначе в’язка рідина, заповнювала вулицю і рухалася в напрямку Тахріра. Я спинився, тримаючись у затінку під естакадою. Спостерігав. Дуже скоро зрозумів, що то не прості демонстранти. У напрямку центральної площі клигала колона прихильників Мубарака. Араби несли десятки плакатів, на яких президент виглядав молодим і підтягнутим, а також незліченну кількість транспарантів.

Уже за півхвилини я не мав жодного сумніву в тому, що «захисники» Мубарака – несправжні. Колона начисто складалася з перевдягнутих працівників спецслужб. По-перше, там були лише чоловіки. По-друге, всі були на одне лице: високі, плечисті, по-воєнному акуратно підстрижені. По-третє, впадали у вічі транспаранти: міцні, добротно склеєні, кожна літера дбайливо вималювана через трафарет. Вони разюче контрастували з кострубатими – безперечно, саморобними – плакатами антиурядових демонстрантів, зробленими нашвидку зі шматків картону, шматків старих простирадл тощо. «Прихильники» поводилися виклично і зухвало: зачіпали простих перехожих, жбурляли каміння у роззяв, які чалапали слідом за колоною.

Пропустивши валку, я поквапився до готелю. Наближаючись, думав про те, чи не піти самому на Тахрір. Повітря пахло епохальною бійкою. «Прибічників» Мубарака було немало, та все ж у рази менше, ніж демонстрантів на центральній площі. Якщо вони не передумають і будуть так само поводитися й надалі, то на підході до Тахріра перевдягнутим спецназівцям наваляють так, що аж дзвенітиме. Я серйозно подумував гайнути на майдан і відзняти мега-файт. Єдине, що непокоїло, – це танки. Невідомо, як поведуться військові. Проти силовиків вони точно не попруть, зате якщо стануть на їхній бік… Ситуація різко поміняється. Валяти тоді будуть демонстрантам. І мені разом з ними.

Підходячи до «Cairo Stars», я не знав, як учиню. Та доля знову все вирішила за мене.

Несподівано на перехресті Адлі і вулиці Фаріда вигулькнула група єгиптян. У них не було транспарантів, через що важко було визначити, до якого табору вони належать. Правда, за секунду це вже не мало значення, оскільки, завваживши мене, ватага рішуче посунула назустріч. Чоловіки відрізали мені шлях до готелю. Я був змушений спинитися. Під серцем зашкребло.

У 90 % випадків людина, яка отримує по морді, отримує по морді ні за що. Як кажуть, опинився не в той час і не в тому місці. Щось подібне чекало на мене…

Часто буває, що на розвиток подій у критичних ситуаціях починають впливати далекі і на перший погляд другорядні фактори. На початку заворушень єгиптяни приязно ставилися до іноземців. Згодом приязнь поступилася місцем ворожості і недовірі. У неділю ставлення до чужоземців раптово погіршало. Демонстранти накидалися на білих, трощили їхні