Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

100 м), але в той же час достатній для забезпечення можливості своєчасного маневрування при зустрічі з перешкодами. Застосовується з метою прихованого наближення й атаки на об’єкт, захищений потужними засобами ППО. Нерідко бриючий політ використовують для знищення солдат противника. Я не раз читав про те, як через звук реактивного винищувача, що мчить на малій висоті, у вояків тріскають артерії, зупиняється серце, відбувається дефекація тощо. Не дуже в те вірив, аж поки… не настало 30 січня 2011 року.

Після того як мене прийняли за американця і ледь не відлупцювали під самісіньким готелем, я вирішив скоротити кількість і, головне, – дальність прогулянок Каїром. Рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. В неділю по обіді, підібгавши хвоста, я сидів у своєму номері в «Cairo Stars» і читав останній з романів Крайтона, виданих за життя, – «Держава страху». Намагався відволіктись від того, що відбувалося за стінами, коли відчув двигтіння у себе під гепою. Воно не скидалося на землетрус – частота була високою. Ліжко не трусилося, воно дрібно й часто вібрувало. Я відклав «Pocketbook» і підвів погляд. Тієї ж миті повітря у кімнаті заворушилося, а стіна зліва від мене (та, що виходила на вулицю) почала труситися. За секунду довбешку наче сокирою розщепило: по барабанних перетинках ударив гуркіт надзвичайної сили.

Я здогадався, що то за звук, але попервах не повірив власним вухам.

Схопивши відеокамеру, вилетів у коридор, на ходу взуваючи кросівки. З сусідньої кімнати виткнулась кудлата голова Марко.

– Що це? – за італійцем, притиснувши руки до грудей, стояла Мійя.

– Військова авіація, – випалив я.

– Що?

– По-моєму, Мубарак підняв у повітря винищувачі. – Це було занадто, я не хотів вірити у те, що казав, але в цьому світі дуже мало речей, здатних згенерувати рев, від якого тремтітимуть стіни.

Останні слова я кидав через плече. Промайнувши повз нашорошеного Хасана, який стояв, учепившись руками за стільницю рецепції, неначе боявся, що будь-якої миті підлога під ним провалиться, я вискочив на вулицю.

Я думав, що флорентієць і менеджер побіжать за мною. Але, озирнувшись, виявив, що стою посеред вулиці сам.

Гуркіт швидко затих. Навколо запанував облудний спокій. Наче й не було нічого… Я водив очима по прямокутнику неба між двома рядами багатоповерхівок на Адлі-стрит, а тоді знову відчув, як ущільнилося повітря. Огидне дрижання залоскотало груди. Неначе якісь комахи з усіх боків вгризалися у тулуб. І тільки по тому прийшло ревіння…

Їх було два. Хилячись на правий бік, заливаючи гуркотом простір, стрясаючи землю і будинки, два винищувачі єгипетських ВПС промайнули над головою. Я встиг роздивитися лише першого. Відразу по тому рокотання сягнуло апогею, і мене буквально зігнуло навпіл. Від немилосердного шуму дерев’яніли м’язи. Гуркіт розплющував, втискав у землю. Шлунок перетрусило, і сніданок ледве не виприснув на асфальт. Пригадую, в голові тоді майнуло, що це ще не найгірший варіант: усе ж краще виблюватись, аніж обкакатися.

Утім, кількох секунд, поки задивлявся на небо, вистачило. Я впізнав характерний обрис американського F-16 «Fighting Falcon»:[23] однокільове хвостове оперення й округлий повітрозабірник під фюзеляжем, який робить літаки цього типу схожими на вагітну жінку.

Відскочив убік, під захист будівлі. Вперся спиною в стіну і з’їхав на бруківку. Ноги не тримали мене.

За кілька секунд ревіння стихло. Винищувачі відлетіли. Я не рухався. Напівлежав неподалік від входу в під’їзд, спираючись плечима на високий фундамент.

Багатофункціональний винищувач F-16 «Fighting Falcon»

Перша думка після того, як я трохи оговтався, вийшла доволі дивною: «Fucking hell! Я вперше в житті побачив F-16 вживу. Причому не на аеродромі, а під час бойового вильоту. Кру-у-утяк!» Натішившись, перейшов до важливіших питань. Для чого вони тут? Залякати? Засвідчити, що влада налаштована серйозно? В принципі, двох F-16 цілком достатньо для того, щоб перетворити Тахрір на велику братську могилу. Багато часу не знадобиться. Невже єгиптяни вестимуть вогонь по своїх? Це вже справді занадто…

На цьому мої роздуми обірвалися. «Яструби» поверталися.

Цього разу відчуття були не настільки неприємними. Певно, я вже знав, чого чекати, і зміг морально підготуватися. Підтягнувши коліна до грудей, впер лікоть у ногу і спрямував об’єктив камери вгору… Спочатку вібрація, за нею гуркіт, що стрімко наростає і болючими свердлами проникає у мозок, і зрештою – самі винищувачі. Ш-ш-шух! Ш-ш-шух!! Дві сірі іскорки проскакують на фоні безбарвного неба.

«Яструби» шугали над Тахріром по одному й тому ж маршруту. За третім разом я зміг пристосуватися і встиг їх відзняти.

Загалом демонстрація міці військово-повітряних сил Єгипту тривала хвилин десять. Небагато, правда? Цьому є причина. F-16 – чудовий літак. Швидкий, розкотистий, грізний. Усе в ньому прекрасне, крім однієї дрібниці: цей десятитонний забіяка жере паливо як ненормальний. Триста літрів на сто кілометрів польоту. F-16 висмоктує один літр пального швидше, ніж ви кліпаєте віями. Мубараку десь засвербіло і захотілося пограти м’язами, показати, які у нього є літаки і як вони класно диркочуть. Нехай так. І це було б круто, без дурні, якби не коштувало так дорого. Після десяти хвилин показових польотів винищувачі зникли. Більше їх над Тахріром не бачили.

Мушу також зазначити, що то не був бриючий політ. Єгипетські літаки не опускалися нижче від трьохсот метрів. Інакше я навряд чи відбувся б одним переляком. Проте навіть цього було достатньо. Після 30 січня 2011-го я схильний вірити, що сучасний винищувач на бриючому польоті справді з легкістю випатрає людину.[24]

Винищувач F-16 єгипетських ВПС у небі над Тахріром

* * *

У понеділок доцент із Росії і тайванський студент залишали Каїр. Росіянин летів до Москви, а китаєць кудись у Європу – продовжував свої мандри. Я вирішив поїхати з ними до аеропорту і спробувати там перенести свій виліт до Дамаска.

По дорозі безперестану позирав уперед: чи не вигулькнуть над горизонтом стовпи диму, що в’ються з підпалених терміналів і понівечених літаків? Невдовзі вдалині з’явилася довжелезна лінія бетонного паркану, що оперізував територію аеропорту. Все було на місці і не диміло. Понад огорожею витикались горизонтальні стабілізатори літаків з намальованими на них соколиними головами.[25] На під’їздах до терміналів стояли військові пости.

Усередині аеропорт нагадував древній Вавилон у ті дні, коли розгніваний зухвалістю людців Господь змішав усі мови і народи перестали розуміти одне одного. Араби, європейці, азіати, чорношкірі африканці штовхалися в залі відльотів, наступали на ноги, кричали один на одного і намагалися пробитися до стійок реєстрації.

Посередині терміналу військові спорудили додаткову лінію контролю. Збитий