Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

перед ними з темряви, здавався їм людиною, ворогом і примушував завмирати від жаху. А коли вони пробігали повз поодинокі будиночки — вже в передмісті, то від гавкоту розбуджених сторожових собак у них на ногах ніби виросли крила.

— Якби тільки добігти до старого шкіряного заводу! — прошепотів Том, задихаючись після кожного слова. — Я більше не можу!

У відповідь Гекльберрі тільки голосно сопів, і обидва хлопчики з останніх сил помчали до бажаної мети, не спускаючи з неї очей. Ця мета наближалась, і ось нарешті вони пліч-о-пліч влетіли в прочинені двері й упали на долівку рятівної будівлі, радісні й захекані. Помалу вони віддихалися, серця стали битися рівніше, і Том прошепотів:

— Гекльберрі, чим, по-твоєму, це скінчиться?

— Якщо лікар Робінсон помре, то скінчиться шибеницею.

— Ти так думаєш?

— Я не думаю, я знаю.

Том промовчав, а потім знову запитав:

— А хто ж їх викриє? Ми з тобою?

— Що ти таке мелеш? Хтозна, що може бути. А раптом індіанця Джо не повісять? Він же нас повбиває, не зразу, то потім, це ж ясно, як день.

— Я й сам так думав, Геку.

— Якщо доносити, то краще хай Меф Поттер доносить, якщо він такий дурень, що вв’язався у гнилу справу, та ще й п’яниця — п’яному ж море по коліно.

Том нічого не відповів — він думав. Потім прошепотів:

— Геку, але ж Меф Поттер не знає нічого. Як же він зможе донести?

— Чого це він нічого не знає?

— Бо він звалився, як лантух, якраз коли індіанець Джо замахнувся ножем. Ти думаєш, він встиг щось побачити? Хіба ж він щось знає?

— Їй-богу, це правда, Томе!

— А ще знаєш що? Може, він від того удару дошкою теж ноги протягне.

— Ну, це навряд, Томе. Він же був під мухою, це зразу видно, та й взагалі він ніколи тверезий не буває. Взяти хоча би мого батька: коли заллє очі, можна бити його чим хочеш… хоч і дзвіницею, нічого йому не буде. Він і сам це каже. Так і Меф Поттер. От якби він був тверезий, тоді міг би й дуба врізати від такого духопелика, та й це ще як сказати.

Том знову задумався і сказав:

— Геккі, а ти не проговоришся?

— Томе, проговоритися нам ніяк не можна. Сам знаєш: якщо цього індіанського чорта не повісять, він довго думати не буде — потопить нас, як кошенят. Тут тільки проговорись! Так що, Томе, давай поклянемося один одному, що будемо мовчати. Без цього не обійтись.

— Що ж, я не проти. Так буде найкраще. Треба підняти руку і присягнути, що…

— Ні, треба не так. Це годиться для якихось дрібничок, особливо для дівчат: вони точно проговоряться, якщо попадуться. А тут серйозна справа, отже, треба писати. І обов’язково кров’ю.

Тому така ідея припала до душі. У цьому було щось таємниче, незрозуміле та страшне: ніч, жахливий випадок, моторошні обставини — все пасувало одне до одного. Хлопець підібрав соснову тріску, що біліла в місячному світлі, дістав із кишені шмат червоної породи, сів так, щоб світло падало на його роботу, і з натугою заходився шкрябати, прикушуючи язика, коли виводив товсті штрихи, і висовуючи його, коли працював над тоненькими.

Зрештою Том написав такі рядки:

«Гек Фінн і Том Сойєр клянуться, що будуть тримати язика за зубами щодо ЦІЄЇ СПРАВИ, а якщо ми комусь скажемо або напишемо хоча б слово, то вмерти нам на цьому ж місці».

Гекльберрі щиро захоплювався легкістю, з якою Том усе це написав, і його красномовством. Він хутко витягнув шпильку із лацкана і збирався вже було колоти собі палець, але Том сказав:

— Зажди, не треба. Шпилька ж мідна. А раптом на ній яр-мідянка?

— Що за яр-мідянка?

— Отрута, ось що. Проковтни хоч крапельку, тоді дізнаєшся.

Том розмотав нитку на одній зі своїх голок, і кожен із хлопчаків, уколовши великого пальця, витиснув з нього по краплі крові. Зробивши це кілька разів і користуючись мізинцем замість пера, Том примудрився написати перші літері свого імені. Потім він показав Гекльберрі, як пишуть «Г» та «Ф», і присягу було складено. Хлопці закопали тріску під стіною під супровід різних таємничих церемоній та заклинань, і після цього можна було вважати, що їхні язики на прив’язі, роти на замку, а ключ від нього викинуто геть.

— Томе, — прошепотів Гекльберрі, — а це нам допоможе тримати язик за зубами?

— Звісно, допоможе. Що б не сталося, треба мовчати. Інакше помремо на місці, чи ти забув?

— Та… чого ж, пам’ятаю.

Хлопці ще якийсь час продовжували перешіптуватись. І раптом протяжно й зловісно завив собака — зовсім поряд, за десяток кроків від них. Вони перелякано притиснулись один до одного.

— На кого це він виє? — ледве дихаючи, прошепотів Гек.

— Не знаю, поглянь у щілину. Давай швидше!

— Ні, краще ти подивися, Томе!

— Не можу, ну ніяк не можу, Геку!

— Та поглянь! Знову він виє.

— Ну, слава Богу, — прошепотів Том. — Я упізнав голос цього пса. Це собака Харбісона.

— Це добре, бо, знаєш, Томе, я просто до смерті злякався. Думав, бродячий пес.

Собака завив знову. У хлопців знову серце завмерло.

— Ой, це не той пес! — прошепотів Гекльберрі. — Поглянь, Томе!

У Тома жижки тремтіли від страху, але цього разу він здався і припав оком до щілини. А тоді промовив, здригнувшись:

— Ой, це таки бродячий пес!

— Швидше, Томе, швидше! На кого це він?

— Певно, на нас обох. Ми ж зовсім поряд.

— Ну, Томе, ми попали. І я знаю, куди потраплю, це ясно. Гріхів у мене хоч завалися.

— А нехай йому западеться! Ось що значить линяти від школи і робити, що не велено. Я міг би поводитися не гірше, ніж Сід, якби постарався, — так ні, не хотів. Якщо тільки мені цього разу вдасться викрутитися, я сидітиму в недільній школі день і ніч! — і Том почав потихеньку схлипувати.

— Це ти погано поводився? — і Гекльберрі теж засопів. — Та що ти, Томе Сойєр! У порівнянні зі мною ти просто янгол. Боже ж ти мій, аби мені бути хоча б наполовину таким хорошим, як ти!

Том раптом перестав схлипувати й прошепотів:

— Дивись, Геку! Собака сидить до нас задом! Гек подивився і зрадів:

— Дійсно, їй-богу, задом! А раніше як сидів?

— І раніше теж. А я, дурень, і не помітив. Ой, як здорово! Але… На кого ж тоді він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха:

— Тихо. Що це таке? — шепнув він.

— Схоже… Ніби свиня хрюкає. Ні, Томе, це